До Леза Горолома підбіг Ро й на бігу розсік йому бік мечем, потім обернувся й відразу ж наніс удар Хвилю. Болітник підставив під меч заземельця свій, але удар був настільки сильний, що доріжанин покотився на землю. Ро підстрибнув до нього й ногою вибив зброю з рук Хвиля.

— Що, земляний собако, знову плазуєш? — зареготав він. Ззаду на Ро кинулися брати Моховатьки, та він звалив їх обох точним рухом свого меча — так, ніби мав очі на потилиці. Знову закривавлене лезо зависло над Болітником. У цей момент стріла вп’ялася у ключицю заземельця. Він скрикнув від болю й похитнувся. Хвиль зірвався з трави і вхопився за долоні Ро, рвонувши їх донизу, — меч з розгону вліз глибоко в землю.

Жінок і дітей уже не було на галявині. Всі вони забігли в ліс, не наважуючись втікати далі. Раптом з-поміж них на галявину вирвалось дівчисько з каменем у руці.

Мама Зась кинулась за донькою, але та була вже далеко. Рибохвостик пробігла кілька метрів, зупинилась і з силою пожбурила камінь у заземельця. Ро скрикнув удруге, камінь влучив йому в шолом. Хвиль відпустив руки воїна і вхопив із землі свій меч. Тут же перед ним виріс інший заземелець із занесеною над головою булавою. Не роздумуючи, Болітник пригнувся і всадив лезо меча ворогові в живіт. Булава вилетіла тому з рук і покотилася по траві. Зліва від них вискочив Стан Горпа і мечем вдарив заземельця по шиї. На очі Хвилеві бризнула гаряча кров і він вільною рукою обтер обличчя, розводячи по щоках червоні смуги. Коли доріжанин роззирнувся, Ро вже не було поряд — лише його меч стирчав із трави. Навколо миготіли червоні від крові леза, земля всіялась мертвими й пораненими. Чути було крики, стогони, скрегіт металу і свист стріл.

Праворуч від Болітника троє заземельців відбивалися від шести доріжан. Доріжани падали один за одним, а заземельці стояли на місці, наче кам’яні велетні. Просвистіло кілька стріл і двоє ординців одночасно скрикнули й опустилися на коліна. Груди одного з них відразу ж розсік меч доріжанина, а на спину третього стрибнув лісовійський лучник з ножем у руці. Однією рукою він вхопив заземельця за шолом, відвівши його голову назад, а другою полоснув ножем по горлі. Обоє повалилися на посічені гілки крушини. Все відбувалося миттєво. Думка не встигала за рухами рук і мечів.

Рибохвостик, мов зачарована, зупинилась перед купою тіл. Вона не могла відвести погляду від закривавлених чоловіків, що страшним червоним килимом вкрили квітучу галявину. Що це? Війна? І її народ зі зброєю в руках б’ється з цими могутніми чужоземними воїнами? А що далі? Скільки ще таких битв потрібно, щоб наситити демонів, які стравлюють різні племена й упиваються кров’ю загиблих?

— А ось і ти. Бачиш, що наробила твоя гордість? — пролунав позаду хрипкий голос. Рибохвостик обернулася й побачила Ро. Його шия і груди були залиті кров’ю. З-під нагрудного панцира звисала якась шмата, якою він затиснув рану. Незважаючи на поранення, воїн рівно стояв на ногах. У руці зблискував невеликий кинджал.

Жах скував тіло Моряної. Вона вирішила, що це і є її остання хвилина. Двічі вона уникала розправи, але тепер…

Три вістря стріл майже одночасно виткнулися з горла воїна. Він впав на коліна й ухопився за плечі Рибохвостика.

— Ти… — спробував сказати щось, але замість слів з його рота потоком ринула кров.

— Я прощаю тебе, — вона зняла з його голови шолом і погладила довге волосся. — Не ви придумали війну.

Ро почув її слова, бо його очі засвітилися здивуванням і якимось дивовижно чистим спокоєм, який буває тільки в очах немовляти. Не рознімаючи обіймів, заземелець сповз на землю. Так він і завмер — з піднятими руками, стискаючи в кулаках кисті Рибохвостика.

До дочки підбіг Солевій і забрав її від мертвого.

— Чому ти весь час рвешся вперед? Чому не сиділа в лісі? — до них підбігла мама Зась і обхопила обох руками.

— Тому, що це я винна у всьому. Він так і сказав, — Рибохвостик подивилася на мертвого воїна. — Я вдарила його, коли він хотів мене поцілувати, і через це все й почалося.

— Не через це. Просто доріжани не захотіли бути рабами, а заземельці їм цього не вибачили.

— А що, бій закінчився? — дівчина підвела очі й глянула навколо. На галявині лежали десятки мертвих тіл. Ті, хто вижив, сиділи біля вмираючих чи поранених, або ж, знесилені, лежали у траві.

— Так. Ми перемогли. Кілька заземельців кинулись назад в ліс, за ними погнався з десяток цих лісових людей.

— Скільки вбито?

— Багато. Доріжан, може, з двадцять, лісовіїв — десять-п’ятнадцять.

— Небесний Боже, навіщо? Навіщо це все?

— Смерть на полі битви — це краще, ніж смерть на обпльованому стовпі від знущань.

На іншому краю галявини Хвиль Болітник сидів біля Горолома, поклавши його голову собі на коліна.

— Тримайся, не вмирай. Ще не все втрачено. Брате, не покидай нас, я тебе прошу. Бог ще не чекає тебе, щоб повести по Єдиній Дорозі в засмертну землю, — зі щік Хвиля капали сльози.

— Ні, брате, прощавай. Я вже бачу світлу Божу постать. Не думав, що вмиратиму так… — Лез закашлявся, його тіло затрусилося від конвульсій. Хоч Хвиль і затискав глибоко розсічений бік Горолома своєю сорочкою, кров все одно текла з рани. — Брате, це війна почалася.

Лез заплющив очі. Останнє зітхання вилетіло з-поміж посинілих вуст. Болітник нахилився й обійняв тіло побратима. Він не міг нічого сказати Лезові, бо сльози душили його, а ридання перетворювали кожне слово на стогін.