42

За день загін пройшов скелястим відлогом через весь пояс долинних лісів, не заглиблюючись у їхню чащу. Ніч мандрівники провели в заростях сланкої сосни. Багаття не розводили, остерігаючись нічного нападу варів, для яких вогонь міг стати дороговказом. Через сильний холод і постійне очікування білих людиноведмедів майже ніхто не спав. Однак тривалий відпочинок і ситна їжа додали сили, і вранці подорож продовжилась.

До обіду загін заглибився в полонини й лабіринти відлогів і скель. Дорогою їм траплялись лише дрібні пташки. Жодної ознаки присутності варів не було. Це трохи приспало пильність мандрівників, за що вони поплатилися під вечір.

Чи то хмари спустилися на голови доріжан, чи то самі вони піднялися на їхнє ложе, але останнім часом доводилось іти крізь суцільний туман. Почав сіятись дощ, а потім і сипкий сніг. Туман трохи розвіявся, відкриваючи безкраї високогірні луги й розсипи кам’яних брил.

— Щоб щось побачити з вершини цієї гори, нам потрібно дочекатися хорошої погоди, — мовив Морфід, зупиняючись перед скелястим кряжем, що поодинокими зубиськами випинався з-поміж трав та ялівцю. Де-не-де біліли невеликі плями злежаного снігу.

Від кам’яних брил одна за одною відокремились білі постаті — вари. Їх було кільканадцять — спокійні, величні, з холодним пронизливим поглядом чорничних очей. Жодної ворожості вони не виказували. Боковим зором Морфід помітив, що зі схованок виходять нові й нові білошерсті воїни. За поясом у них стирчали короткі тесаки на два леза. За мить загін був оточений з боків і спереду. Заземельці й доріжани вихопили зброю і завмерли. Крижаний вітер тихо завивав між скелями й поволі пробирався під одяг.

Один із варів зробив кілька кроків уперед і зупинився навпроти Морфіда.

— Далі ви не маєте права йти. Тут, — вар показав на сніг під своїми ногами, — священна земля.

— Ми не питаємо, чи можна нам іти далі, — холодно відповів Морфід. — У нас є ціль, і ми її досягнемо. Чому ви не хочете пропустити нас?

— Тому, що вам заборонено йти. Ви несете в святу землю зброю і лихі наміри.

— У нас немає лихих намірів, — відповів командир загону, витягуючи за спиною з-за пояса метальну сокирку.

Шіта стала за Шрамов’ятом так, щоб він сховав її від очей білих стражів гори. Вона вже порахувала варів — тридцять сім могутніх і, мабуть, вправних воїнів. Без бою вони не пропустять загін уперед, а назад повертатися не можна. Надто багато поставлено на карту. Приймати бій дуже ризиковано. Заземельців мало і вони втомлені, а доріжани — хіба ж то воїни? Морфід ледь помітно кивнув головою, і Шіта все зрозуміла. Вона витягнула зі шкіряного корсета свій амулет. Слабкі промені сонця, що пробивалися крізь завісу туману, враз засяяли веселкою в гранях коштовного каменя. Тієї ж миті тонке лезо кинджала, якого метнув один із варів, пробило долоню Шіти, і вона з болісним зойком випустила амулет із рук. Камінь погас, гойдаючись на ланцюжку біля її грудей.

Ніби у відповідь на крик заземельки, у повітрі просвистіла сокирка Морфіда й застигла в широкому лобі вара, який щойно метнув кинджал. Білий велетень без звуку повалився на каміння, а Морфід уже був біля того людиноведмедя, який говорив до них. Вар вихопив свого тесака, та не встиг захилитись ним від випаду меча заземельця. Сяюче лезо ввійшло по саму гарду в його груди.

Вари вихопили з-за поясів зброю й кинулись на загін. Дехто з доріжан уже встиг прилаштувати стрілу до тятиви, і перші стріли полетіли в нападників. Шіта висмикнула кинджал з руки і швидко перев’язала її хусткою.

— Я не встигла. Прикрийте мене! — крикнула вона, і декілька доріжан обступили її кільцем. Один із варів зупинився перед ними й швидко промовив:

— Ми не хочемо вбивати вас, краще покладіть зброю.

Але було пізно. Морфід, Шрамов’ят і Тайбе вже билися, оточені з усіх боків. Кілька стріл доріжан засіло в руках і плечах варів, але ті лише повисмикували їх зі свого тіла й гуртом накинулись на загін.

Знову зблиснув амулет Шіти, й на мить усе навколо потонуло в сліпучому промінні. Коли сяйво зникло, Смичко Тинявка побачив, що до нього наближається білий воїн. Він вистрілив у вара. Стріла влучила в стегно горянина, але той усе-таки дістався до Смичка і вдарив його держаком тесака по голові. Доріжанин замертво впав на кущик ялівцю. Чисторос стрибнув на потвору, намагаючись вдарити його своїм мечем, але вар ухилився й ліктем відкинув Болітника від себе. Хлопець каменем полетів у траву, випустивши меч. Біля нього впав Шрамов’ят, тримаючись за порізану ногу. За ним бігло двоє варів, розмахуючи зброєю.

Чисторосові враз захотілося втекти стрімголов з цього місця, геть від цієї крові, але його ноги наче приросли до землі. Він не міг залишити пораненого заземельця проти двох ворогів, тому лиш стиснув зуби і встав між Шрамов’ятом і варами, виставивши перед собою долоні й заплющивши очі — беззбройний і переляканий. Проте нападники не добігли до них. Із-за скелі стрімкою лавиною метнулося блискуче тіло змія й обоє варів опинились у його пащі. Повз доріжан і заземельців потекли довжелезні тіла, змітаючи на своєму шляху горян. Один із найбільших варів ухилився від зубатої пащі і вдарив мечем у велетенське око чудовиська. Очний панцир тріснув, лезо пробило вертикальну зіницю. Змій заревів наче грім, його стогін прокотився горами тисячоголосою луною, зриваючи зі своїх місць шапки снігу й каміння. Вар спробував утекти, але ящір-гігант підняв кілька метрів свого тіла й опустився на голову горянина, розплющивши його під собою. За хвилину битва була закінчена. Уцілілі вари на диво швидко побігли вгору, а змії зникли слідом за ними в тумані.