Хлопці мовчки дивилися вниз, хоча з очей їм уже лилися потоки сліз. Звуками повнилася уся тріщина.

Десь із-за примарних фіолетових хребтів донісся далекий гул, і ніби у відповідь з ями пахнуло хмарою ядучої пари. Звуки вибухнули погрозливим рокотом, що наростав і наростав. Скеля під ногами задрижала.

Доріжани кинулися назад. Єдиним бажанням було чимшвидше опинитися внизу. Від ями їм навздогін кинулася нова тріщина, чорною змією розтинаючи камінь. Скелею кілька разів струсонуло. Тремінь упав і покотився стежкою вниз. Чисторос стрибнув на нижній виток стежки і теж сторчма полетів по камінню. По їхніх тілах забарабанив гравій. Зірвалися перші великі брили.

— Тіка-а-а-айте! — заволав Ласиця, знову зриваючись на ноги й розмазуючи сльози по щоках.

Унизу чоловіки покинули візок і чомусь стояли, дивлячись угору, мов зачаровані. Родина Моховатьків разом зі старим Ласицею тікали подалі від скель. Крики доріжан заглушив гуркіт обвалу. Ліворуч від Болітника поповзла донизу кам’яна лавина, захоплюючи у свій вир нові й нові каменюки, вириваючи стежку з-під ніг. Великий уламок вдарив Чистороса в плече, і хлопець скотився на площадку каменоломні. Тремінь біг, не озираючись, за десяток метрів попереду, а за його спиною сіялись уламки, висікаючи іскри з землі й знову підстрибуючи вгору. Болітник навмання, інтуїтивно намагаючись уникати кам’яної шрапнелі, кинувся вперед. Він оглух від страшного реву гори, осліп від зелених випарів і задихався від пилюки, що піднялась і заслала все навколо. Земля під ногами стрибала в дикому танці. Щось велетенське пронеслося праворуч і загриміло найдужче. Хлопець побіг ще швидше, але за кілька кроків його наздогнала дерев’яна колода і збила з ніг. Біль вогненною хвилею обпік свідомість, і хлопець розпластався на траві, закриваючи голову руками.

Хтось сильний і рішучий підхопив його й потягнув геть.

— Не бійся, ти вже далеко, — батькові слова, мов із небес, долинули до Чистороса. Хвиль Болітник ривком поставив сина на ноги й повів за собою. Незабаром вони вийшли з хмари темної пилюки, й хлопець розплющив очі.

Кілька сімей тікало стежкою до виходу із долини. Каменярі, що тягнули візок, і ще кілька доріжан сховалися за горбом поряд із хаткою Травників. Горб захищав їх від каміння, що котилось і падало згори.

Невдовзі гуркіт обвалу стих, але ще довго чувся тріск і тертя — під вагою оповзня осідали рештки Верхньодоріжанських будівель.

— Хтось міг не встигнути втекти, — почувся чийсь приглушений голос.

— Там же наші сім’ї! — вигукнув інший, і каменярі почали підводитися й, розтираючи запилені очі, виходити з-за рятівного схилу горба. Підвелися й Болітники. Хоча всім перепало від обвалу, все-таки найгірше виглядав Чисторос. Обличчя залите кров’ю, крізь подертий одяг по всьому тілу проступали синці й криваві садна. Проте він міг ходити і, як сказав батько, нічого важливого собі не пошкодив, бо голова на місці.

Ялівець Травник кинувся до свого напіврозваленого будинку, Горолом і решта побігли до стежки. Те, що вони побачили в куряві над завалами, було надто страшним навіть для загартованих душ каменярів.

Майже все поселення засипане колотими глибами. Там, де колись височіли скелі, залишився лише дивом вцілілий, химерно вигнутий шпиль. На місці верхньодоріжанських хаток громадилися купи гострих каменюк. Лиш Гороломів димар та хатка Травника на трьох стінах ще здіймалися над завалом. Гілки селищного дерева подекуди вибивалися з-поміж каміння — обвал зламав старого кедра, а отже й ціле поселення зникло з долини Єдиної Дороги.

Згори, з розчахнутих нутрощів гори, в долинку вповзали почварні створіння. Ніхто раніше не бачив таких. Довжелезні, наче стовбури віковічних дерев, з блискучою полірованою шкірою змії легко звивалися майже прямовисним схилом. Їхній рух був надзвичайно стрімким, схожим на лавину. Стало видно, що вони допомагають собі чотирма невеликими лапами. Вкриті кістковою бронею голови з наростами над очима й химерними свердлоподібними рилами були трохи ширшими за тіло; з прихованих у глибоких жолобах ніздрів час від часу виривалася зелена пара.

Чоловіки мовчки, не сміючи ворухнутись, слідкували за небаченими істотами. Велич, химерність і сила, що пульсувала у змієподібних тілах, викликали жах, але водночас ними не можна було не захоплюватись. Вони наче пливли крізь брили й вузькі ущелини гори. Велетенських зміїв було четверо. Ось один із них пірнув кудись під землю, а за мить знову з’явився над поверхнею завалу й на кілька метрів підніс угору свій тулуб. У його пащі безпорадно висіло тіло старого Ласиці. З ніздрів змія із сичанням вирвалася зелена хмара. Тепер каменярі побачили очі потвори — чорні кулясті смарагди, що переможно і зневажливо дивилися на доріжан. Наступної миті змій підкинув мертвого Ласицю в повітря, впіймав його за голову й відразу почав заковтувати.

З-за горбочка вийшов Травник, несучи на руках дружину. За ними, шкутильгаючи й відводячи з очей неслухняне пасмо, йшла Рута. Спочатку вони з утомленим здивуванням дивились на каменярів, які не могли відвести погляду від чогось над завалом, а потім і самі глянули в той бік. Рута зойкнула й упала без тями. Хтось зробив крок назад, але тут із руїн Гороломового будинку метнулося лускате тіло, і враз над доріжанами нависла голова потвори. Вона теж сміялася очима, бачачи, як бліднуть обличчя поселенців. Першим отямився Тремінь, але замість втікати він вхопив каменюку й пожбурив у зміїну голову. Камінь лунко вдарив потвору межи очі. Сміх смарагдових зіниць вмить змінився тваринною ненавистю. Змій здійнявся вгору, нависнувши громадою свого тулуба над хлопцем, а потім з розгону вдарив його гребенястим лобом. Тремінь влетів межи каменярів і вже не підвівся.

Лез присів біля нього й закрив йому очі.

— Він мертвий.

Доріжани нарешті кинулись врозтіч. Останнім побіг Травник, не випускаючи дружину з рук. Через кілька метрів він зупинився, обернувся і закричав. Потвора нависла над його дочкою, уважно розглядаючи її. Здавалося, страшна істота здивовано завмерла, втупивши погляд у дівчину. Горолом і Хвиль Болітник зупинилися. Якусь мить вони вагалися, чи повертатися назад, аж тут перед них кинувся Чисторос, сам не розуміючи, що робить. Те почуття, що розпалило його серце під час підйому на скелю, тепер перетворилось на щемливий жаль. Йому враз стало байдуже, що з ним трапиться; біль і страх зникли, залишилась лиш Рута й потвора біля неї.