На нього наткнувся робітник Рахман, що зовсім випадково заглянув під міст і побачив на землі напівживого, скоцюрбленого хлопчика. Аллах відає, що коїлося в душі Рахмана, але, певно, це видовище вразило його до краю. Він узяв Фазаля на руки і приніс додому. Незважаючи на лайку та нарікання дружини, поклав хворого па свою постіль.

Не подумайте, що Рахман мав великі статки. Він був простим робітником у друкарні пана Асфія і одержував усього півсотні рупій на місяць. Рахман полюбляв випити, а напідпитку неодмінно затівав якусь сварку чи бійку. Навіть сидів за це у відділку; не раз діставалося йому і від самого власника друкарні. Вдома він лаявся з дружиною, а та зривала свою злість на дітях. Ті починали плакати, й плакали доти, аж поки не долав їх сон. Тоді наставала черга зронити сльозу й Рахманові, до нього приєднувалася дружина, в цьому вони обоє знаходили розраду.

За три місяці Рахман витратив на лікування Фазаля близько двадцяти п’яти рупій. Це була жертва, яку важко навіть збагнути. Кілька місяців не брав у рот і краплі спиртного, а на заощаджені гроші купив хлопчикові штучне око, хоч дружина збиралася купити на них маленькі срібні сережки. Іноді Рахманові хотілося спекатися хлопчика й викинути його на вулицю. Але щось зупиняло його. «Я сам приніс його додому, і тепер він видужує,— міркував Рахман. — Ось оклигає остаточно, тоді й спроваджу дармоїда».

Та коли Фазаль видужав і Рахман побачив, як хлопчик схуд і охляв, як жадібно дивиться на їжу, то вирішив таки залишити його в себе й усиновити, дарма що сімейку мав чималу. У Рахмана було семеро дітей, а восьме мало ось-ось народитися.

— Дивись мені,— попередив він дружину, — щоб Фазаль був ситий.

— Та ти що, чоловіче, здурів?

— Роби те, що тобі кажуть!

Дружині не лишалось нічого іншого, як скоритися. Фазаль того дня їв, як за себе кидав. Та другого дня апетит у нього став менший, третього — ще менший, а потім хлопець тягся до їжі вже не так з голоду, як за звичкою.

Рахмана це тішило. Він віддав Фазаля в школу. Але острах перед муллою так засів у душі в хлопця, а притулок і нескінченні побої так грунтовно відбили всяку охоту до знань, що, проходивши до школи вісім років, він ледве-ледве добувся четвертого класу. Врешті-решт Рахман забрав хлопця зі школи. Перші дні на волі Фазаль ходив невимовно щасливий, а потім взявся допомагати по господарству: мив посуд, ходив на базар. Разом із ровесниками воював з хлопчиками сусідних кварталів і нахапався брутальних слівець. Іноді Рахман посилав його в місто продавати смажене насіння або сінгхару [19] , та оскільки в арифметиці Фазаль був зовсім слабкий, то майже ніякої виручки додому не приносив. Сінгхара звичайно йшла по дві штуки на ану, а він давав на ану то одну, а то й усі чотири. Іноді, одержавши з покупця ану за півфунта арахісу, він давав дві ани здачі, а іноді, вже одержавши гроші, забував про них і так приставав до покупця, що той не витримував і лупцював його. Кілька разів поліцейський навіть забирав у нього кошика, а самого супроводжував у відділок.

Після двох років привільного життя Фазаль за клопотанням Рахмана почав працювати в друкарні пана Асфія. Було йому вже вісімнадцять, і в жилах його вирувала молода кров. Його дужі руки й міцні ноги не знали спокою, ніби прагнули чимшвидше створити щось відчутне. Тепер оці самі руки й ноги трудилися в друкарні пана Асфія за дванадцять рупій на місяць. І треба сказати, що вони трудилися, як машина. Часом за роботою Фазаль згадував про дванадцять рупій, і серце радісно заходилось, а всього його аж обсипало морозом. Дванадцять рупій! Дванадцять рупій! Після роботи він виходив на вулицю, і дванадцять рупій, здавалося, обступали його звідусюди. Тепер він зможе купити собі сорочку, штани чи шарф. Він зробить модну зачіску… і… і… Так! Тепер він накупить собі солодощів. Ось отримає гроші й купить аж дві дюжини апельсинів! А потім піде в ресторан «Об’єднані провінції» і проковтне одним духом аж п’ять порцій печені. На згадку про гроші він почипав працювати ще ревніше і, захоплюючись, тихенько мугикав щось під ніс. «Ех, молоде ще, зелене, — казали про нього старі робітники. — Підросте, то вже так не співатиме. Що йому? Ні дружини, ні клопотів. Нехай собі. Адже в цьому світі не дуже поспіваєш».

Та якось Фазаль опустив погляд і побачив директорові черевики. Шкіряні, коричневі, на подвійній каучуковій підошві, і блищали вони так, що в них можна було дивитись, як у дзеркало. Побачив Фазаль ці черевики і закам’янів, не можучи одвести од них очей. Він плівся слідом за директором і тому довелося прикрикнути на Фазаля; аж тоді хлопець схаменувся і знову взявся до роботи. А перед очима стояло чарівне видиво — черевики: гарні, м’які, святкові. Певно, в таких черевиках люди вирушають просто в рай! От би погладити їх, доторкнутися до них щокою! Фазаль несамохіть зиркнув на свої ноги, порепані й грубі,— він-бо завжди ходив босим, — і раптом згадав, що досі ніколи не носив взуття, ніколи не мав черевиків. Але тепер він неодмінно розживеться на них. «Будь-що носитиму черевики. Коричневі, з м’якої шкіри, з подвійною каучуковою підошвою. Блискучі, мов дзеркало», — вирішив він.

— Дядьку, скажіть, нехай мені видадуть платню, — звернувся він до Рахмана.

Той здивовано глянув на нього:

— Ти ж працюєш лише десять днів. То яка ж може бути платня?

— А скільки я заробив за десять днів?

— Чотири рупії.

— То нехай дадуть хоч чотири рупії. Сьогодні ж.

— А що ти з ними робитимеш?

Фазаль зненацька змовк, наче проковтнув язика. Він аж почервонів від дивних і незвичних почуттів, що переповнили його.

— То що ж ти робитимеш з тими грошима? — знову запитав Рахман.

Очі хлопця дивно зблиснули. Затинаючись, він промимрив:

— Я… я куплю черевики.

Рахман зареготав так, що на очах у нього аж виступили сльози. Потім повів Фазаля до хазяїна і все розповів тому. Тепер зареготав директор. Та все-таки Фазаль пішов від нього зі своїми чотирма рупіями.

— Здурів хлопець, — посміхнувся директор. — Отак міркують усі робітники. Приходять сюди босі, голодні, в дранті, а потім, дивишся, те придбали, інше. Спершу черевики, потім сорочку чи шарф, потім ще щось. А там, того і жди, почнуть вимагати добавки до платні.