— А як схожий на сина брахмана Мадгуканта!

— Та куди тому! У цього обличчя — наче розквітлий лотос!

Панчкаурі був не тільки обдарованим музикантом, але і вчителем. В інших мандрівних трупах є окремо і головний співець, і мридангіст, і танцівник. А він сам і співець, і барабанщик. Акомпануючи собі на мридангу, він може співати і танцювати водночас. А вчитель він був першорядний: за тиждень міг підготувати новачка так, що його не сором було випускати на сцену.

Навчати хлопчаків танцям і співу ніколи не було для нього складною справою. Мриданг під його пальцями звучав так промовисто й виразно, що ноги самі просилися до танцю. Куди складніше було знайти здібних хлопчиків, а потім домогтися від їхніх батьків згоди взяти їх за учнів до себе. Скільки йому доводилося тратити зусиль на переконування, улещування та задобрювання…

— Он Кісан Канхейя, — доводив Панчкаурі якому-небудь батькові,— теж не вмів нічого — ні співати, ні танцювати. А тепер — очей не відведеш! Можете мене назвати наймерзеннішим базікою, брехуном, коли я не виведу вашого хлопця в люди. Адже співати і танцювати, розважати, веселити людей куди краще, ніж красти, грабувати чи вештатись без діла…

А якось йому навіть довелося викрасти одного хлопчика. Давно те було… Тоді йому таки добряче перепало, ледве живий вирвався…

— Це у вас від гри на мридангу так скарлючився палець?

Старий і не помітив, як поруч знову опинився Мохан. Обличчя Панчкаурі проясніло. Він пильніше придивився до пастушка: цей вродливий хлопчик, з усього видно, повільно тане, якась недуга точить його. На губах яскраво-червоні сліди від бетелю. Негаразд у нього щось із шлунком, це достеменно…

Старий Панчкаурі трохи й знахар. Як батько, постійно оточений дітьми, він помалу навчився і цьому. Бо серед підношень, що подавали їм на різні свята та урочистості, траплялася всяка їжа, і свіжа й не свіжа, отож у дітей часто починали боліти животи. Мридангіст завжди мав при собі сіль, онікс, хіну та інші ліки. Він давав хворим порошок куркуми, розмішаний у теплій воді. Зелений і чорний перець, імбир та інші прянощі підсмажував на маслі і вранці та увечері давав пити з медом.

Дістаючи з торби підсмажений рис і манго, він озвався:

— У тебе хворий шлунок. Тобі треба лікуватися, чуєш?

— А звідки ви знаєте? Лікар теж казав, що в мене хворий шлунок. Але…

Хлопчик не договорив. Та й без цього старий барабанщик здогадався, що він хотів сказати: ні за що купувати ліки.

— Мати каже, щоб я пив розтерту куркуму з теплою водою, тоді шлунок вилікується, — додав Мохан.

Старий барабанщик усміхнувся:

— От бачиш, яка в тебе розумна мати!

Розклавши їжу на сухому банановому листку, він лагідно припросив хлопчика:

— Бери, Мохане, поїж!

— Та ні, я не голодний.

Але по його очах видно, що він одним духом проковтнув би всю їжу. Голодний, хворий бідолашний хлопчик!

— Та ти не соромся, їж, синку! А потім я тобі заспіваю.

Крім матері, ніхто ще так щиро не припрошував Мохана їсти. А їсти хочеться, це правда. Але раптом побачить хтось із пастухів і скаже матері, що він їв нажебрану їжу? Що тоді?

— Та ні, я не хочу!

Старий барабанщик відразу байдужіє, смутніє: кривдно йому трохи, адже таким ось хлопчакам, як Мохан, прислужував доволі. Ходив коло них так, як, певно, не ходив би й коло власних дітей. Та що там — свої, чужі! Тепер вони всі йому і свої, і чужі. Різниці нема.

— Мохане, поїж!

— А раптом хто побачить?

— То й що?

— Скаже матері. Адже ви ходите і жебраєте!

— Хто жебрає? — хлопчик зачепив болючу струну. Змія, що, згорнувшись кільцем, дрімала десь на дні його душі, заворушилась і засичала: — Ах ти ж, чортеня мале!

— Е, е, чого ви лаєтесь? — злякано вигукнув Мохан і підвівся: усього можна сподіватися від дивакуватого музиканта.

Яструб у небі знову пронизливо крикнув.

— Мохане І — Голос старого Панчкаурі полагіднів.

Мохан, що вже трохи відійшов від нього, зупинився.

— Хто тобі наговорив, ніби я жебраю? Я ж ходжу, граю на мридангу, співаю пісень, розвеселяю людей. Але гаразд, може, я і справді жебраю. Не хочеш пригощатися — не треба. Сідай, я тобі заспіваю пісню.

Обличчя старого якось дивно змінилося, стало зовсім не таким, як досі. Яструб, що кружляв, тим часом умостився на дереві неподалік і знову пронизливо крикнув.

Мохан злякався. Ступив один крок назад, другий, а тоді різко повернувся і щодуху кинувся навтьоки. Відбігши кроків на п’ятнадцять, зупинився і загукав:

— То відьма вразила ваш палець стрілою, а ви мене обманюєте, кажете, що від гри на мридангу!

«Що це такий за хлопчик? Хто він, цей Мохан?.. І Рампатія ж колись казала, що палець вразила відьма!»

— Мохане, зачекай!

Але хлопець відходив далі й далі, не перестаючи кричати:

— Торботряс! Я знаю, ви не любите, коли вас так дражнять!