— Та кривопалий барабанщик…

— Що? То це він тут був? Він сюди приходив? — знімаючи на землю в’язку, стривожено перепитала вона.

— Він грав мені на мридангу, а я співав. Він ще сказав, що не всяк тепер може так чисто та гарно співати, як я. І палець його ніби аж став випростуватись.

Мати радісно пригорнула Мохана.

— А ти ще, мамо, лаяла його, мовляв, він поганий, злий…

— Бо й поганий. Від таких, сину, треба триматися подалі, інакше не минути лиха тому, хто з ними зв’яжеться. Одна шкода від цього буде, більш нічого. Але годі ото теревенити — піддай-но мені на голову та ходімо!

Мохан, завдаючи матері в’язку, озвався знову:

— Що не кажіть, мамо, а з таким мридангістом співати одна…

— Цить, кажу! І не згадуй мені про цього!

Дивна все-таки мати. То розсердиться, як тигриця, аж підступитися до неї страшно, а то пригортає, пестить його, лиже, наче корівчина телятко. Не збагнеш її — то радісна, то сердита. І все так раптово…

Віддалік несподівано задріботів мриданг:

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

Моханова мати раптом спіткнулася на нерівній межі і мало не впала. В’язка трави полетіла на землю і розсипалась. Мохан, що похнюплено дріботів за нею, здивовано підвів голову:

— Що таке, мамо?

— Нічого… Спіткнулася…

Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

Вона знеможено опустилася на межу. Легенький надвечірній вітерець місяця джетх, що цовівав досі, мало-помалу посилювався. І так само мало-помалу повітря напоювалося духмяними пахощами, що піднімалися з землі.

…Тра-та-та! Тра-та! Тра-та!

— А він більше тобі нічого не казав, синку? — тільки й спромоглася запитати мати.

— Ще казав, що ти, певно, дуже щаслива, коли маєш такого сина. А сам я, каже, ніщо, жебрак, волоцюга, нікого в мене немає…

— Дурить він тебе, дурить! — схлипнула мати, нишком витираючи непрохану сльозу. — Щоб ти мені з ним більше не водився! Чув?

Мохан тільки дивився на неї і мовчав.

Переклад з хінді С.Наливайка.

Ще ніколи в житті Фазаль не носив взуття. Навіть тепер, у свої вісімнадцять років, він ходив босоніж. А йому ж так хотілося походити в черевиках! Та, на жаль, доля не панькалася з ним.

Дитинство його минуло в притулку, де мулла [18] , суворий чоловік із запаленими очима й довгою бородою, не шкодував штурханів і потиличників. А ще мулла морив дітей голодом. їх, звісно, годували, але так, що вічно хотілося їсти. Коли діти бачили щось більш-менш їстівне, то пожадливо з’їдали все до останньої крихти.

Гнітюче й постійне відчуття голоду змушувало Фазаля тинятися біля їдалень та буфетів. Іноді йому щастило-таки розжитися на черствий окраєць чи шматок солонини. В ці хвилини хлопцеві аж у голові паморочилось — таким нестерпним ставав голод. А ночами йому снилися цілі гори печені, манго та іншої смакоти, і він із криком прокидався, за що йому не раз діставалося від мулли й управителя.

Фазаль завжди думав тільки про їжу. Скільки мулла не примушував його правильно повторити молитву, та пекельні муки голоду так в’їлися у свідомість, що думати про щось інше Фазаль уже не міг. Тому його і вигнали з притулку, тим паче, що він не відзначався особливою кмітливістю. До того ж він навчився ще й красти. Правда, не гроші, а тільки їжу. Двічі мулла й управитель ловили його на гарячому й нещадно лупцювали. Та навіть тоді шматок, видобутий такою дорогою ціною, здавався йому напрочуд смачним. Як над розпеченою пустелею поступово громадяться хмари, так у сльозах і муках мужніє душа. Тіло Фазаля нестерпно нило від побоїв, але в роті він усе одно відчував солодкий смак їжі, і це діяло на нього, як цілющий бальзам.

Якби все обмежувалося тільки крадіжкою, то хлопчика, певно, й не вигнали б так швидко. Але він учинив набагато тяжчий злочин. Дітей у притулку примушували жебрати, і всю милостиню приносити муллі або управителеві. А Фазаль почав приховувати пайсу-другу й купувати на них жменю смаженого гороху чи гарячого рису. З нього почали брати приклад інші діти, аж доки це не дійшло до управителя. А хто ж потерпить, щоб його добро привласнював інший! Дітей вислідили й дали доброго прочухана, а Фазаля викинули з притулку просто на вулицю. Він упав і вдарився головою об кам’яні східці.

Спершу товариші, як могли, допомагали йому. Віднесли під залізничний міст і старанно доглядали його. З ока Фазаля текла кров, і щоб зупинити її, дітлахи присипали рану товченим вугіллям. Невдовзі око загноїлося, у Фазаля почалася гарячка. Але діти лишили його напризволяще й розбрелися по місту, бо одне тільки було в них на думці: як би десь поїсти.

В такому стані Фазаль провалявся під мостом кілька днів. Тоді йому було всього сім років. Дивовижно, як він не віддав богові душу. Інший на його місці напевне помер би разів десять, а він, бідолаха, не зумів померти навіть раз.