Шрифт:
— Пісню послухати хочеш? Ти диви, навіть распірїю? А звідки ти знаєш, що є і така пісня, га? Скажи, не бійся… синку…
І десяти- чи дванадцятирічний Мохан знав, що старий Панчкаурі трохи несповна розуму, отож від нього всього можна сподіватися. Пастушок про всяк випадок озирається на вигін, де пасуться його воли, а тоді насторожено зиркає на барабанщика.
…Старий Панчкаурі іде в Камальпур. Там, у садибі камальпурського пана Нанду його ще й досі зустрічають шанобливим і лагідним словом. Кілька разів навіть влаштовували частування на його честь. Тільки там ще й почуєш захоплені розмови про музику, про танці, пісні… Шанують там, знають мистецтво… Два роки не був він у цих краях, а світ довкола міняється швидко, не встигаєш роззирнутися навіть. Вранці, коли старий вирушав у дорогу, найменший хлопець Шобги Мішри так і сказав йому в вічі:
— Ти, барабанщику, не живеш, а тільки небо коптиш!
А й справді, що в нього за життя? Сміхота та й годі!
Тільки й утіхи, що і йому колись настане край, не може ж воно тривати вічно. Уже п’ятнадцять років Панчкаурі блукає від села до села з мридангом на шиї, жебрає, тягне руку за милостинею. А до пуття грати не може, бо на правій руці один із пальців геть скарлючився. Навіть найпростішу мелодію — і ту старий вибиває на своєму мридангу на превелику силу. Та й голосу позбувся, бо призвичаївся до опію та гашишу, хоч, щоправда, і намагається якось співати пісень Відьяпаті [16] . Але голос уже не той, що був: якийсь хрипкий, із присвистом, точнісінько як ото з ковальського міха, коли він прорветься.
16
Відьяпаті — середньовічний поет, відомий як автор багатьох ліричних віршів, присвячених богові Крішні.
А років зо двадцять тому його ім’я гриміло. Хай би які були врочистості, чи то весілля, чи принесення пожертви богам, чи обряд надівання священного шнура, чи церемонія перших пострижин — завжди кликали виконавців пісень Відьяпаті. Але серед усіх музикантів найвідомішим був Панчкаурі, слава про нього линула по всій окрузі від Сахарсй аж до Пурнії. Не було жодної людини, яка б не знала уславленого мридангіста, його неперевершеної гри та співу. І хоч усі вважали його трохи схибнутим, але і старе і мале, і багаті й бідні в один голос захоплено казали:
— Немає іншого такого музиканта, як наш Панчкаурі!..
І ось зараз старий бачить перед собою пастушка Мохана — гарного, допитливого і, видно, здібного хлопчика, який просить заспівати й заграти йому распірію.
— Заспівайте, га?
— Хочеш послухати пісню — распірію? Гаразд, заспіваю тобі. Але спершу скажи, хто…
— Ге-ей, Мохане! Ти бачиш, де твої воли? — долинув здалеку чийсь крик. — Карму з тебе шкуру спустить…
— Ой лишенько! — підхопився Мохан.
Учора добряче відлупцював його Карму через тих волів, які весь час норовили залізти в шкоду.
— Я сидітиму під дим самим деревом! — гукнув навздогін хлопчикові старий барабанщик, — Завернеш волів і приходь, я тобі заспіваю пісню!
Але Мохан уже щодуху мчав від нього. Навіть не озирнувся…
Пісня-распірія!
Якось Джогендар Джха із Сахарси видрукував маленьку книжечку, до якої увійшло дванадцять віршів Відьяпаті. На ярмарку книжечку з піснями, що називались распірія, вмить розхапали. Згодом під супровід цих пісень стали виконувати й танці.
Край поля, у затінку гвоздичного дерева сидить старий мридангіст і виглядає пастушка Мохана. Навіть цього чудового надвечір’я, коли уповні місяць джетх [17] , селяни, яких багато в полі, працюють мовчки, не чути ні їхнього гомону, ні пісень. Певно, недовго чекати, коли й зозулі не куватимуть, бо розучаться. І як люди можуть такої пори працювати мовчки. А ще ж зовсім недавно в них була снага до пісень…
17
Джетх — третій місяць індійського календаря, відповідає травню — червню.
Після першого дощу від смарагдово-зеленого килима полів линуть якісь особливі пахощі. У тихому надвечір’ї так і пориває заспівати. І люди заводили бірхи — пісні про розлуку, чанчари — пісні-веснянки та ще багато інших. Щоправда, ті, хто працює в полі, не зважають, чи відповідає порі пісня, співають, що спливає на думку й до чого більше лежить душа. Коли надворі сіється мжичка, вони починають барахмасу — пісню, в якій описується кожен місяць розлуки. Коли нестерпна спека, вони можуть заспівати бірху, чанчар, лагні… Хоч і не до пори були часом ті пісні, але все-таки їх співали. Хіба хто раніше дивився так байдуже, як оце тепер, коли він з’являвся на дорозі зі своїм мридангом? Та ніколи в світі! Відразу оточували його, навперебій просили заспівати щось… А тепер ця благословенна надвечірня пора проходить сумно, нецікаво, немов у людей не лишилося ні слів, ні почуття…
Яструб, що кружляв у небі, раптом пронизливо крикнув.
Старий барабанщик здригнувся:
— А щоб тобі добра не було!
Розбурхав його Мохан, розтривожив, а сам побіг до своїх волів. Чекає його старий Панчкаурі нетерпляче, вже сам ладен побігти до нього. Раз по раз вдивляється в череди на паші, силкується розгледіти Мохана, виловити його поглядом. Але марно, все повиває імла, очі сльозяться…
Старий заглянув у торбу: манго є, підсмажений рис теж є. Барабанщик відчув, що зголоднів, але те відчуття одразу зникло, щойно він пригадав худеньке, марне личко Мохана.
Майже все життя Панчкаурі минуло в пошуках отаких вродливих, здібних до музики і танців хлопчаків; адже щоб танцювати під пісні Відьяпаті, треба мати неабиякі здібності.
У цій стороні дуже шанують музикантів, які складають свою програму з пісень Відьяпаті. Зачувши рідною мовою його рядки, люди аж нетямляться від захвату. Отож і не дивно, що кожен музикант ходить від села до села, шукає собі хлопчика, щоб його вивчити танцювати, і щоб потім захоплено шепотіли:
— Ти диви, ото танцює!