того, що дізналась, але хворіла вона довго. Айдар сидів при ній, і

примовляв, і гладив, і ласкав її, нашіптував: «Айна-лайн, айна-лайн! Не

хворій. Видужай!»

Довго хворіла мати, а вже поправляючись, очі вернула від сина, підверталась від

його погляду, але ж і в ці дні він не уникнув юрти Шолпан, тільки що наспіх, тільки зовсім крадькома, а як мати поправилась, то принишк і собі і тільки тужив, мріючи зараз, аби швидше вернувся батько.

Багенбай приїхав неждано, хоч і очікували його вже віддавна, і наказав

Айдарові збиратися.

Радість звільнення від біди і біль за втратою краденого щастя мішалися в

Айдаровій голові, аж чманів він од власних думок, тільки одного хотів — швидше, швидше геть звідси.

Хоробрим і сміливим виявив він себе вже в першому бою, коли повів Багенбай

свою дружину на північ, де на казахів напали калмики. Потім відзначився і в

боях з джунгарами.

А коли приїхали тепер воїни Багенбая до рідного аулу, то Айдар прибув разом з

батьком і намагався не зустрічатися з Шолпан.

Двічі за останній рік були вони в аулі, коли переганяли коней на літні

пасовиська джейляу, куди перебирався на літо весь аул, і коли вертали назад, на

місце зимівки на півночі, де аул розміщався стало. То все були звичні клопоти, і

Айдар поринав у роботу, займався конями, ганяв на полювання разом з іншими

джигітами, і лише ночами буяла в ньому кров, і мало не плакав він. з нестями

кусаючи подушку від несили, від того, що Бог скарав його такою грішною

любов'ю, таким краденим коханням.

Вже перед самим відходом в новий похід вирвав він часину і зустрівся з

Шолпан. Коротка була та зустріч, але ніби чулося Айдарові, що то вже — все. Він і

собі так вирішив, і їй сказав, хоч і шепотіла йому красуня, щоби втекти кудись

удвох, щоб не розлучатися більше ніколи, що тільки він, що тільки, тільки...

Ні. Він мав вирубати в собі цю біду, випекти розпеченим залізом, випалити

лютим вогнем.

І зустріч їхня остання була ніби блискавка, ніби смерч із живих тіл, ніби нікому

на світі не розплести було той клубок, в який сплелися вони у жазі пристрасті.

Але розплела його доля. І він теж.

Айдар і далі уникав батька, уникав розмов з ним і його поглядів, а Багенбай, вже старий батир, обважнілий з роками, хоч чберіг ще силу свою і міць, ніби

зумисне почав тягнутися більше до молодшого сина, суворо, по-чоловічому

горнутися до нього, хоч мав ще інших дев'ятеро дітей, і четверо з них були вже

воїнами в його дружині.

А Шолпан врешті завагітніла, і, може, від того подобрішав старий Багенбай, може, від того, що чекав нового нащадка на старості своїх років, вчуваючи, що ще

небагато йому лишилося війн і походів, що надходить час, коли доведеться й йому

осісти назавжди в своєму аулі, і лиш сини його продовжуватимуть його справу.

Коли Шолпан завагітніла, то це вже вирішило всі питання само собою, та й на

довгий час, а коли народила сина — влаштував Багенбай бучний той. Айдар

сидів на святі, дивився на Шолпан з

немовлям на руках і не міг ні про що думати. Бо то міг бути його син, а

найпевніше, що так і було. І що це все означало тепер? Що це все значило в

його житті? Де його життя? Де він сам? І хто він?

Оцей вир почуттів і вихопив Айдара далеко уперед з-поміж своїх воїнів, коли військо Есим-хана оточило Великий Ташкент, намагаючись узяти його

приступом, а кіннота Юнус-хана виступила з південних воріт міста і

вдарила по степовому війську.

Захопившись боєм, Айдар незчувся, як опинився в кільці емірських

воїнів і, пробиваючись крізь оточення, був збитий із сідла, перетоптаний

кіньми і, врешті, заарканений і зв'язаний, утрапив разом з іншими бранцями

до ташкентського зіндану.

Чому його кинули в ту яму, де вже томився, чекаючи на страту, Данило, лишилось загадкою. Хіба просто випадок, сум'яття, та й яка була різниця, куди кидати полонених?

Але то знову був поворот його долі, знову нещастя мішалося з везінням, з якимось дивовижним везінням, коли ніби якась зверхня сила спрямовувала

його шлях, керувала подіями, що траплялися з ним, а він лише виконував їх.

Так і тепер, як вернувся він з півдороги, наздоганяючи оросута, як