щитами вони якось та обороняться від його нечисленних стріл, однак

вичікуючи, не поспішаючи, бо ж хто хотів напоротися на стрілу, коли й так

було зрозуміло, що бунтівному акинові не втекти нікуди.

Асан стріляв, спочатку прилаштувавшись за широким каменем, а потім

раптом встав на повен зріст, тримаючи напоготові лук зі стрілою.

Переслідувачі не стріляли. Зупинились, очікуючи.

— Певне, остання стріла, — прошепотів Данило. — Все.

Айдар мовчав.

Асан йшов до краю скелі трохи боком, тримаючи лука зі стрілою

напоготові, і зупинився на самому краю, звідки ззаду відкривалось те

камінне провалля, про яке говорив старійшина.

Від переслідувачів його віддаляло якихось ще метрів зі сто. Вони теж

попідводились, але наближались до нього, зігнувшись і закри-ваючись

щитами.

Мить стояв Асан, дивлячись на них, тоді звів лук проти своїх порогів, і

вони заклякли на місці.

А він несподівано повернув лук і, напнувши тятиву, випустив стрілу

просто в небо і ще мить не відривав від неї погляду, доки попа летіла вгору.

Потім кинув на землю лук і вихопив з-за пліч домбру.

Переслідувачі вже йшли на нього в повен зріст, не криючись, але і не

надто поспішаючи, просто йшли вперед, переконані у своїй абсосолютній

перемозі, хоч в руках їхніх не чулося ще тієї цілковитої певності, яку має

мисливець, коли вже витяг звіра з капкана, а пише та, яку має мисливець, коли бачить, що звір у капкані, вже спійманий, і лишається лише вміло

схопити його.

І раптом пісня покотилася луною над степом і горами, пісня

талановитого юного поета, акина Асана-жірау. Голос його дзвенів і рвався

високо поза хмари, як та стріла, яку запустив він останньою в небо, і такий

сильний і пронизливо чистий він був, що чутно було Його і в аулі, і, здавалося, на багато-багато кілометрів навкруги чи на увесь казахський степ, що ніби принишк, прислухаючись до пісні Асана.

Небо, ти. дало мені щастя на юні мої роки, щастя жити, як

вільний птах серед привільного рідного степу, щастя

співати, як птах, і жити, як випущена на волю стріла. Але

стріла моя падає. Я спізнав радість любові і вірної

дружби, . я спізнав радість опіки і віддав їй усе, що мав, але

прийшла біда невідворотна, як смерть, і перетяла стрілою

моє щастя, / перетяла стрілою мою радість і мою пісню, зло

і ненависть будуть покарані, колись відомстить хтось і за

мене, і за Жанібека, мого друга і брата, мого вчителя й

батька.
– Я любив життя і людей, люди, пам'ятайте

Жанібека і його пісні і пам'ятайте Асана-жірау, який пішов

од вас, повний любові до вас!

Воїни Касим-султана вже підходили ближче і ближче. Ще кільки кроків — і вони

схоплять Асана. Але він враз замовк, підняв обоми руками за кінці над головою

домбру і, ступивши крок назад, так і не повертаючись, прямий, як струна на

домбрі, рівно, усім тілом відхиляючись назад, упав у провалля.

Натовп в аулі охнув, жахнувшись, залементували жінки, заплакали діти, зціпили зуби чоловіки.

— Ненавиджу, — сказав Данило, — ненавиджу всіх їх, усяких й усіх по всьому

світі, багатих і ситих, всевладних і ницих, які вбивають волю, і пісню, і правду.

Ненавиджу!

В очах у нього стояли сльози.

Айдар мовчав.

Потім, не мовивши й слова, повернувся і пішов у юрту, де жили зараз вони з

Данилом, і коли Данило згодом прийшов туди, він лежав мовчки, повернувшись

лицем до стіни. Данило не зронив ні слова, посидів трохи, а потім вийшов геть і

пішов до озера.

Темінь, що почала наповзати на Айдара, як важка хмара на небо, чимдалі

більше закривала йому світ. Коли впав у провалля Асан-жірау, немов обірвалась

струна на домбрі, на найвищій, вкрай щемливій ноті, світ потьмарився Айдарові

зовсім. Він пішов у юрту, майже нічого не бачачи перед собою, ліг у кутку і

дивився у той чорний морок, яким став зараз для нього навколишній світ, яким

ставало для нього й власне життя, і все, що він пережив, що передбачив і відчув за