прийняли вони разом бій, в якому перемогли, але внаслідок якого ось і їде він

зараз з непритомним оросутом, до себе прив'язаним, сам побитий і змучений, вже втрачаючи лік часові, тільки за зірками звіряючись, чи правильно

скеровано коня, чи не збилися вони з дороги.

Вже почало світати, коли серед степу на світліючому обрії змалювалися

силуети юрт, що стояли, як і скрізь в казахських аулах, півколом, так, щоби

вхід до юрти завжди був з півдня, за ними обіч зблиснуло озеро, поросле

густими кущами, а за озером височіли вже не пагорби, а невисокі гори, несподіваний гірський хребет серед степу, на узбіччях гір були пасовиська, можна було прихисти--тися від вітру, і джут, який би не був лютий, не

винищував тут ніколи нічого ущент, бо ж вода, і гори, і пасовиська — все

разом, і тому саме тут і оселились осілі кипчаки. Хоч і зневажали їх кочови-

ки, але ці мали своє життя, свої звичаї, свою родову честь, і, врешті, як і

ведеться в степу, — кожному своє, май тільки в собі честь і мужність, правду і добро, тоді знайдеш і повагу, і віддяку, і шану.

Так його вчили, Айдара, так йому співали з дитинства акини-жірау

народних пісень, так мовили приказки і прислів'я. Так мало бути, і так було.

Данило поправлявся поволі, і в цьому гірському аулі довелося їм

затриматися надовго. Важко було розшукати тих далеких родичів, але

віднайшов їх Айдар, та й так, коли гість приходить у дім, та ще поранений, та ще потребує допомоги, то в кожній юрті його приймуть, скрізь йому

дадуть і притулок, і допомогу — це закон степу. Гостинність — над усе.

Минуло кілька тижнів. Данило вже почав виходити з юрти на повітря, робив невеликі прогулянки в степ, але, як сказав місцевий бакси-шаман, ще

рано йому в дорогу, ще має побути в них. Нехай.

Айдар допомагав родичам у роботі, зазнайомився з удовичкою, що

лишилася сама із двома дітьми після одного з набігів, які емірське військо

робило на степовиків, і чимало часу проводив у неї в юрті, допомагаючи їй, чим міг, у роботі.

Данило часто сидів біля юрти, вдихаючи степове повітря, і за тичкою

почав вирізувати із дерева свої чудернацькі фігурки, швидко завоювавши

цим симпатії селян.

Ще й інше виявилося у пригоді для них від Данила. Як-не-як, а те

хліборобське життя своє, яке було в його початках, дідах і прадідах, в його

крові, не знищило в ньому ніщо і не могло знищити, бо то була його основа. І

щось згадував він із звичного в далекій Україні, щось намагався радити, не

вчити, а саме радити. І коли побачили, що тямить прийшлий оросут у

землеробстві, то і його про щось питали старі казахи, радилися з ним, вирішуючи, однак, по-своєму, але вчули, що і думка прийшлого може бути

десь-таки та корисна.

Якось надвечір примчав зі степу змилений вершник, зупинив коня

майже на повному скаку посеред аулу, та ледве зіскочив з нього, як кінь

упав, задиханий, не в змозі підвестися.

— Загнав коня, — сказав старійшина. — Що сталося? Куди пря-. муєш?

Вершник був зовсім юний, майже одних літ з Айдаром як на вигляд, обличчя його було скошене болем і очі сумні, але він усміхнувся крізь силу і

привітався.

А тоді зняв з-за плеча домбру, що висіла ззаду, і заспівав: Спитай, із якого я роду, мій хан,

Скажу я, із давнього роду найман.

Я тих втішаю, хто гніву зазнав,

Хто втратив радість і мирний сон,

Хто від бід своїх жаху зазнав,

Хто терпіти біду має знов та знов.

Біди зазнає від султанів народ,

Зрадливість і скнарість в них вищі з висот,

Султана Касима клену за біду,

Від псів його незабаром впаду.

Співця запросили в юрту, і він розповів свою історію. З раннього

дитинства, маючи той чистий і сильний голос, яким він зараз полонив весь

аул, він, Асан, мандрував разом із знаменитим на весь степ жірау Жанібек-

батиром. Жанібек був славний воїн, уславлений в багатьох військових

походах і боях, але не меншої, а може, й більшої слави зазнав він як

мандрівний співець жірау.

Завжди був біля нього хтось із учнів, який незабаром став також

відомим жірау, навчаючись у Жанібека.

Жанібек вже був старшого віку, й Асан, сирота, якого узяв до себе в