свій короткий ще вік. В цю мить ніщо нічого для нього не означало, панувала

темінь, завмерла в ньому думка, застигли почуття, змертвіла свідомість.

Він не думав, що буде далі з ними тепер, з ним і оросутом, не думав і про те, що у війську жорстокого Касим-султана є і справедливі, й добрі люди, є справжні

джигіти, є видатні батири, як його батько, і гарні, чесні воїни, як його брати. Не

думав про те, що живе десь матір, виплакуючи очі за ним, як за загиблим, що десь

няньчить дитинча жагуча Шолпан і що дитинча це може бути його власним сином, що він, вивільнившись від полону, від смертельної небезпеки разом із цим

великим-і добрим, як виявилось, оросутом, незабаром добереться все ж до рідні, знайде своє місце у війську і далі житиме життям воїна, а колись і голови родини, батька законних дітей, може, й голови роду...

Все могло бути ще в його житті, все могло і мало ще статись, але зараз — ні.

Зараз — суцільна темінь, ніби смерть чудового акина, юного і чесного, вірного

душею високій дружбі і справедливості, смерть Асана і смерть Жанібека від рук

його, Айдарового, воєначальника, Касим-султана, була цілковитим безглуздям

життя, жорстокою несправедливістю, яка аж ніяк не вкладалася в Айда-ровій

голові і яку, однак, треба було пережити, перестраждати, перебороти і вертати під

знамена того ж Касим-султана, бо ж він, за велінням Есим-хана, володаря усього

казахського степу, командував зараз загальним військом степовиків, а ватаг

військовий був з нього неабиякий. Але ж де в ньому людина, де в людині

знаходить-

ся людина? Хто ця людина, яка вона, хіба взнаєш її з вигляду чи з

дрібних вчинків?

Хіба знаєш того, з ким не був у подорожі, — каже народна приказка. Довіряй

не тому, кому хочеться вірити, — каже інша приказка, - а тому, на кого можеш

спертися.

На кого може спертися він, Айдар? Хіба що на батька! Єдина людина в його

житті, яка завжди була для нього прикладом, яку він оюожнював і яку, піддавшись

первинній пристрасті, в чомусь та зрадив. Батько, довідавшись, ніколи б не

пробачив йому, ніколи. І був би правий.

То як же на нього зараз опертися, коли боїшся його, часом ненавидиш, бо він

несамохіть одібрав у тебе те, що могло стати основою твого життя, твоєї родини, твоїм особистим щастям. . він не винен. А винен сам Айдар. Тоді мусив кинутися

батькові в ноги, коли вперше побачив Шолпан, тоді визнати, що закохався, що ось

вонаа, єдина, віддай її мені. Не зміг. Не стачило сил. І віку не стачи-ло, і певності.

Це не думки плелися в Айдаровій голові, це серед темені по-взли хижі змії, жалячи його й катуючи, нищачи його в самому собі, тавруючи його своєю отрутою, лише не вбиваючи до кінця, не добиваючи, не додушуючи.

Лише пізно в глибинах ночі забувся врешті Айдар важким сном, вщент

винищений тим, що сталося, і тим, що було в ньому і забулося за всім, затяглося

плівкою, замулилось буденним, пережитим

і здобутим. І ось все разом засліпило, відняло зір і розум і занурило

в темінь.

Коли воїни Касим-султана над'їхали знову до аулу, їхній ватаг вилаяв

мешканців, погрозив їм, що коли прихистять хоч одного з ворогів султана, аул

буде зметений з лиця землі, знищений дотла.

Після цього вони, розвернувшись, поскакали геть. Данило, ще важко дихаючи, все

ще вчуваючи часом біль у правому боці в грудях, хоч рана заростала і врешті він

таки майже видужав,- пішов геть до озе-ра і сів собі в комишах на моріжку і

задивився у воду.

Він бачив, що сталося з Айдаром, як вплинуло на хлопця те, що відбулося

тільки що на їхніх очах, що глибоко вразило і його само-го. До болю було шкода

того симпатичного хлопця Асана, що ніби заздалегідь сам прирік себе на

смерть.

Ось він, Данило, і зіткнувся віч-на-віч з кочовиками, з Айдаро-ровими

земляками, нехай з найгіршими, нехай з особистої охорони Касим-султана. І все ж

о,сь вони, чим не панські гайдуки, чим не ті, хто шмагав його канчуками, хто