науку Жанібек, так і лишився при ньому, хоч вже виріс і сам став досить

відомим жірау, сам складав пісні, і навіть тут чули не лише про Жанібека, але й про нього, юного Асана-жірау.

Султан Касим, відомий здавна своєю жорстокістю і немилосерд-ністю, ненавидів Жанібека і його гостре, влучне слово.

Після поразки війська султана Касима, який очолював як воєначальник

усе ханське військо, Жанібек виступив проти султана з піснею, в якій казав, що все те, що радили султанові, він відкинув, внаслідок чого загинуло

стільки воїнів і військо зазнало поразки.

Султан наказав схопити Жанібека, але той у відповідь вихопив меча.

Розлючений султан схопив лук і, пустивши стрілу, забив Жанібека на місці.

У війську почалися незадоволення, більшість засудила дії султана

Касима, чимало батирів і джигітів відверто обурювались вчинком султана.

Але той виставив свою особисту дружину і сказав, що коли хтось підійме

проти нього голос, а не те що зброю, буде так само знищений на місці. Бо

тільки в єдності, в покорі кожній дії султана, та ще воєначальника, може

триматися у війську порядок.

— Жанібек-жірау був для мене і батьком, і братом, і товари

шем — усім, що я, безрідний сирота, надбав на цьому світі. Його

смерть знищила моє життя, і я вирішив відомстити султанові Каси-

му. Довго чатував я біля його юрти, довго вишукував можливості, але нічого не вдавалося мені, його пильно стерегла охорона, і я

зрозумів, особливо після вбивства Жанібека, — мені самому не дібра

тися до нього. Я поховав Жанібека в степу, насипав курган над

його могилою, плакав там, як дитина, цілу ніч, несилий відійти

звідти. А тоді зрозумів, що єдина і найголовніша моя зброя — це

пісня, це те, що заповів мені Жанібек. І нею можна теж, як зброєю, перемогти ворога. І я склав пісню там, на могилі Жанібека, удосві

та, поклявшись ніколи не осоромити його пам'яті, завжди бути

вірним йому, Жанібеку, якого люди прозвали Добрим.

Я лишився у війську і почав співати свої пісні. Одна за одною складав я

їх. Я співав про правду і силу людини, про радість і щастя, яке віднімають

багаті у бідних, про зло, яке ніколи не буде непокараним, про добро, яке

завжди знайде віддяку. І про султана Касима, як знак біди і горя, жорстокості і сваволі, як знак смерті, що закарбована на його чолі.

Касимові донесли, і він наказав схопити мене. Але мене попередили, і я

зміг утекти, ледве схопившись на першого-ліпшого коня.

Асан-жірау не говорив, він співав це, і тиша панувала довкола, бо голос

був високий і чистий, пісня — пронизливо-болюча, і здавалося, що співає

юнак останню свою пісню, немов смерть розпростерла вже свої крила над

ним.—За мною погоня, отож я не можу лишатися у вас, бо й на вас

упаде біда через мене. Султан Касим прагне моєї крові, бо думає, що, вбивши співця, можна вбити пісню. Але вічно житимуть пісні

Жанібека і мої, може, теж, — запам'ятайте їх, люди!

В цей час забіг у юрту хлопчик і сказав, що до аулу скаче загін

вершників.

— Ось вони. Це за мною, — підвівся на ноги Асан. — Я піду.

— Слухай, хлопче, біжи в гори, там вершники тебе не діста

нуть. Понад озером приховайся в комишах, а тоді — в гори. Потім

ми тебе викличемо, коли вони заберуться геть.

Асан знизав плечима, поправив ніж на поясі і лук зі стрілами, якого так і

не зняв з-за плеча. Домбру свою закинув за спину, ви-йшов з юрти і

поспішив до комишів над озером.

Айдар мовчав, вражений. Не встиг нічого спитати ні про батька, ні про

те, що і як там у війську, бо ж султан Касим був воєначальником, коли він

потрапив у полон у Ташкенті, і це джигіти Касим-султана зараз полювали за

Асаном-жірау, ті, з ким разом він воював, був поряд у боях не один вже раз.

Він було зрадів, коли Асан-жірау сказав, хто він, бо була нагода спитати, де перебуває військо, що там і як-з його рідними... А зараз все ламалося на

очах, життя знову ставило перед ним загадку, швидше навіть — тенета, з

яких він мав виплутатися, розібрати, що і до