Та таки і багато дечого відрізала їм ївга, відходячи, нехай здорові слухають. А то ж бо і неправда, скажете? Коли ти суддя, так покинь і карти, і жарти, і усякії скоки. Дав бог день,— йди до свого діла та і розглядай пильно, щоб усе по правді зробити; а опісля вже і гуляй! Адже салдат усе покине та йде на муштру, і поти його не пустять, поки не докінча усеї муштри; так і тут... Ну, та ие наше діло панів вчити: зачепи їх тільки, то і сам не рад будеш.

Будемо про ївгу розказувати.

От на другий день пішла вона до другого судящого. Бачить — панок плохенький, невеличкий, сухенький, сі-денький, ходить собі по горниці та щось дума. ївга, бачачи, що він дивиться, як і добрий, поклонилася йому ни« зенько і каже:

— Дозвольте, добродієчку, попрохати вас об своїй нужді!

— А об якій нужді? — спитався пан та і став її слухати, понуривши голову.

От ївга і каже:

— У мого батька та був приньмит Левко, його батько і брат таки мій тяжко не любили і підвели його, що він, на лихо собі,- потяг з батькової скрині грошей; так його узяли сюди, держать у острозі, а допросу ие знімають* Так, будьте ласкаві, звеліть з нього зняти допрос, та тогді і робіть, що знаєте.

— А батько ж твій де? — спитав поважно пан.

— Та батько дома, у селі.

— Як же ми з його допрос знімемо, коли він дома?

— Та ні! Не з батька, а з Левка.

— Адже Левко батько твій?

— Та ні, Левко ,приньмит, а .батько — таки батько.

— Адже Левкові гроші вкрадено; так зачим з його допрос знімати?

— Та ні! Левко батькові гроші чи вкрав, чи що, так сидить у острозі; я його бачила, і піп мені казав, що Гюго не допрошушиш.

— Ну, а тепер вже випустили тебе з острога, чи як?

— Та ні! ІТе я сиділа ув острозі, а Левко сидить;так допросіте його, нащо він батькові гроші брав.

— Як же се? батька обікрав та батько і ув острозі?

— Та ні, батько не ув острозі, а Левко там.

— Та дто-то ж, то-то ж, я знаю. Син замість батька пішов ув острог, по своїй охоті, чи що?

— Та ні! Отеє не розберете! Не сип, а приньмит.

— Та що ж ти мені десять разів розказуєш і усе не так. Батько з приньмитом тебе обікрав, чи що?

— Та ніі Ось подозвольте, я усе вам спершу розкажу.

І почала вп’ять з кінця, і усе йому так гладко розказала, як иа листу списала.

А пан судящий тільки усе- головою киває та приговорює: «Так, та знаю, знаю». Далі і вдрав, спитавши:

— Ну, тепер так, тепер, як розказала, так я і знаю. Так, бач, чого ти просиш: щоб твого брата випустили, а на місце його Левка посадити. Так сього, голубочко, не можна. Хто заробив, той нехай і відвічає; я на неправду не піду.

— Та ні! — аж прикрикнула сердешна ївга, употівши товкуючи.— Левка допросіте? Адже Левко винний.

— Вп’ять кажеш — Левко винний. Та тебе з десятьма головами не розбереш. Іди собі додому: оттаку мені голову натуркала! Розказує і усе не так. Йди, йди собі; ми і самі розберемо, що треба робити.

— От хіба лиха година з такими судящими! — скрізь сліз говорила ївга, вертаючись до приятельки.— Але ніяк не розбере, що йому товкуєш. Лихо, та й годі!

— Піди ще до самого судді,— казала приятелька ївзі,— у ньому, кажуть, уся сила; він щонайстарший над усіма. Та знаєш що, ївго? Понеси йому що-небудь. Усе-таки звичайніше.

— Та чого ж я йому понесу, коли и мене нічого нема!

— Бубличків парочку в’язочок. Він в пас не спесивий: я колись п’ять пасом валу віднесла,— він, спасибі йому, не поцарамонився, узяв і діло зробив.

Треба ївзі купити дві в’язки бубликів і піти з ними до судді. Увійшла, а він — високий та товстий, трошки пика-тенький, ніс догори задрався, а очі, мов баньки, так і повитріщалися,— і вже зібрався зовсім у суд іти.

От ївга помолилась богу, поклонилась суддеві і положила бублички на стіл, а сама стала об своїм ділі розказовати та прохати. А суддя як уздрів бублики, так мерщій за них та й став у пельку пхати. Рот великий, щоки товсті, так так бублик і втире у рот; не дуже і жує, так ділком і ковта, аж давиться, аж сльози йому течуть: бачите, посш-ша у суд до діла.

Як же ївга розказала йому усе, а він затим поглитав усі бублики, от ївга його й пита:

— Що ж ви мені, ваше благородіє, скажете?

— А ось що я тобі скажу,— казав, плямкаючи суддя,— а ось що ти мені скажи... де се ти таких мудрих бубличків купила?

— Та кушайте на здоров’я, ваше благородіє! Де купила? Звісно, на місті. Що ж ви скажете об моєму ділі?

— От бублики, так так! — облизуючись та обсмоктуючись, казав суддя.— Об твоєму ділі?., та що я люблю, що маку багато... об ділі? та й олійки багатенько... смачні, смачні... об твоєму ділі?., та піджарювані... Приходь завтра, я там усе зроблю, та завтра тобі і скажу.