Та з сим словом, потрощивши бублики, потяг з хати, усе прихваляючи: «От бублики! будь я бестія, коли такі і дома їв!»

Агу, нашій ївзі полегшало па душі, що суддя уподобав її бублики і сьогодні усе діло зробить, а завтра і випустить Левка. Та хоч би і попарили, аби б тут, щоб тільки у село не водили, щоб стида меж своїми не було; а тут його ніхто не зна, то і дарма.

Веселенько пообідала, дякуючи приятельку; пошила їй дещо, напряла трохи і побігла до острогу. Так що ж бо! «Не велено пускать!» — закричав салдат, і як розпиталася ївга, так його не водили-таки у допрос.

От лихо, та й годі! Б’ється сердешна, як щука об лід, і нічого не зробить! Пішла ураиді до судді — кажуть, поїхав на свій хутір, празники підійшли, суда не буде.

І сумуючи, і плачучи, діждала ївга і буднів. Приїхав і суддя з хутора; пішла до нього ївга і понесла вже чотири в’язки бубликів, на самій олії печених і густо маком обсипаних.

Суддя тільки вздрів її, зараз за бублики, давай трощити, а їй каже: «Виноват, зовсім забув про твоє діло! Та вже ж потерп, рішимо». *

— Не забудьте ж, ваше благородіє, хоч сьогодні!

— Забуду, їй-богу, забуду! У мене такого діла, такого діла, що ніколи висякатися. Отеє мерщій поспішаю у суд.— І став збиратись, а яких бубликів не поглитав, таки став у кишеню ховати.

От ївга, бачачи, і каже:

— Отже, берете у суд бублички, то як станете ії куша-ти, то і згадаєте, хто їх приніс, та І про мене згадайте,

— Пожалуй! — каже суддя.— Кушати гуляючи буду, та згадати пе згадаю. Бо мені, бач, діла багато: усе треба підписовати; так я вже ні об чім і не тямлю, тільки усе підписую. А лучче усього от що: йди, душко, і ти до суду та там дожидай і маяч, а я побачу тебе та й згадаю.— Сеє кажучи, і пішов.

Пішла за ним ївга, нічого робити! Ходить, ходить коло суда, у сінці ввійде, не видко її судді, не згадує він про неї, не посилають за Левком. «Вже досі пан суддя .усі бублики покушав, то як не згадав мене, то тепер і овсі забуде». Так думала ївга, сидячи на рундуку.

. Аж ось рушили судящі з судів. Попереду іде суддя; уздрів ївгу, зараз і згадав.

, — І ні,— каже,— братця, потривайте, потривайте. Є пильне діло. Дівчино, а підійди сюди та розкажи, яке твоє діло.

От ївга і стала з самого першу усе розказовати, а тут секретар, зовсім п’яна пика, підскочив та, нюхаючи кабаку, й сказав:

— Та оноє діло ми вже рішили.

— Коли? — спитав суддя.

— Та єще у мимошедший п’яток, ї ви соїзволили підписати оного вора, мошенника, плітьми та на поселеиіє.

— Бач? — сказав суддя ївзі.— Я вже підписав, так вже не можна. Коли б сьогодні, а то ще у п’ятницю; скоро тиждень...

— Се то, паночку, у той день, як я вам смачних бубликів принесла! — сказала ївга, попрікаючи, а у самої слізоньки кап, кап, кап!.. Сердешна! що пак вона почула!

А суддя і нічогісінько, іще підтакує:

— Так, так, душко, так: у самий той день, у п’ятницю.

— Добре зробили! бог вам віддасть! Чому ж ви його не допрошували?

– — А що, секретарю, зачим ми його ие допрошували?—-питавсь суддя.

— Оттак пак! Не допрошували! Адже ви на допрос! підписалися!

— Та я то підписати підписав, та не тямлю, щоб його допрошували. І не тямлю, чи я і бачив його?

— Та ви і ніколи нічого не тямите! — оттак відрізав секретар суддеві та насунув шапку і пішов поперед судді. А суддя тож потяг додому, не дивлячися на ївгу.

— Що ж мені на світі тепер робити! — заголосила їв^ га.— Так отеє його випарють та і пошлють?

— Та ще не тужи,— сказав один панич, виходячи з суда.— Ще діло пішло у губернію, там буде з руський місяць, та пришлють сюди, та тогді вже пошлють...— і пішов собі.

Через превелику силу добрела ївга до приятельки. Плакала, плакала, цілісінький день не ішла, не їла, та і добре вичитовала судящим. Та що ж? станеться ж їм те? Таки'нічогісінько!.. Так, тут.А нехай лишень ніс поткнуть оттуда!Згадаються їм і бублички, і сахарсць, і родзиноч-ки, Г усе, усе. Не минеться і те, що, пе знаючи діла, тільки підписовали за секретарем; ніщо не минеться!

Уранці ївга розсудила, що журбою нічого пе зробиш, треба що-небудь робити. «Діло послали у губернію, піду і я до губернії. А вже ж, що бог дасть!»

Недовго їй збиратися: поскладала у торбинку, що було, почепила на спину, паличку у руки, пішла. Де дуже втомиться, під’їде, коли лучпться добрпіі чоловік, що підвезе; а де вже овсім підіб’ється, то і пересидить день. Та сяк та так добралась-тпкп паша ївга і до губернії.

— Що се таке?., крпіі матір божа! — аж скрикнула ївга, згори поблчишпп ижг пе сшіі, а губернський город; сплеснула руками і пе зна, куди і розглядати... Так дух і заньмається, і в животі похолонуло.— Дивлюсь,— каже собі,— дивлюсь і кінця не видно! А церков же то, церков!.. А хором же то, хором!.. Ну, тут коли не пропаду, то добра буду... Та вже ж...— Та і задумалась собі, сидячи на возі, що чоловік її підвозив, бо зовсім, підходячи до города, підбилась. Коли ж задумалась, то і не страшно за неї, як вона сама собі, одним одна душею, буде повертаться у такому великому городі і меж панами. Бо у городі не як у селі, що тільки і е мужики; ні, там усе пан наголо. Не бійтеся, вона придума, як і до них доступити і об своєму Левкові старатись.