— А ти все вештаєш у тій самій перуці?

— До самої могили, — відказав я.

Ми стояли біля ліфта, двірник з ключем усе не виходив.

— Піднімемось пішки?

— Та ні, це шкідливо для твоїх легень.

— Розширення легенів — це ж у тебе, — мовив Йошка. — Маєш рацію, їх треба берегти.

Ми пройшли до його кімнати, найменшої у всій квартирі, колись це було приміщення для челяді з віконцем у внутрішній дворик. І молоко він поніс просто до себе, а не на кухню. Відводячи від мене погляд, пояснив, що зі своєї колишньої, просторої, вікнами на вулицю, кімнати він перебрався, бо підросли онуки, почали вчитися, а знанням потрібно місце.

— Розумію, — мовив я. — Живеш на свої?

Він перелив молоко у червону каструльку, поставив її на старомодну спиртівку на столі, чиркнув сірником. З шафи дістав два кухлі.

— Вип'єш зі мною?

— Увечері я їм тільки ростбіф. З цибулею, — додав я.

Він продовжував порпатись у шафі.

— От біда, у мене закінчився хліб, — пробурмотів Йошка. — Забув купити.

— Збігати до магазину, старий?

— Він уже зачинився, хлопче. Проживу й без хліба.

— Чому не позичиш у невістки?

Він відмахнувся.

— Проживу й без хліба.

— Певно, що проживеш, — сказав я. — Та чому твоя невістка не принесе тобі молока й хліба, коли щоранку йде до крамниці за своїми харчами?

Він повернувся до мене своїми білими густими вусами. Якщо в нього й під шапкою таке ж густе волосся, — подумав я, — тоді воно, либонь, густіше, ніж моє.

— Їй, бідолашній, вистачає клопоту з дітьми.

— Бідолаха, — мовив я. — Бідолашна невісточка. Невістки керують нашою країною, чи не так?

Він знову глянув на мене своїми вусами, які здавалися розумнішими за очі.

— У мене все гаразд, — відповів Йошка. — Воно, звісно, що правда, то правда, доки була жива моя бідна жінка… Ні, я не жаліюся. Та навіщо жити такому старому, як я?

— У тебе волосся вже випадає? — спитав я.

— Ні, з волоссям усе гаразд, — відповів Йошка. — Мені одне не подобається: коли до них приходять гості, мене на ключ замикають ззовні. А так — все ніби й нічого.

— То випадає волосся? — спитав я ще раз.

— Хіба як мию голову, — відповів Йошка. — Тоді у мисці повно волосся, так і плаває білим жмуттям, краще його не мити.

— А в мене і без миття сиплеться, — сказав я, — заледве встигаю струшувати з піджака. Чи знаєш, скільки важить твоя волосина?

— Поки що не важив, — відказав Йошка.

— Не повіриш. Буває, працюючи за столом, зніму волосину з комірця і, не встаючи, кидаю в кошик для паперів, а вона від мене за три кроки. Така волосина не пливе в повітрі, а падає.

Тим часом молоко закипіло.

— У мене є трошки овечого сиру, домашнього, — сказав Йошка, — сестра прислала з Богоша. Хочеш?

Він вийняв його з шафи, поклав переді мною. Було видно, що звик до самозабезпечення.

— Слухай, Йошко, — сказав я, відсовуючи далі від столу свого стільця, — цей сир ніби ворушиться.

Він глянув на мене.

— Певне, що ворушиться. Це добре.

— Як це так? Зараз вискочить з тарілки.

— А знаєш, як його готують? — вів далі Йошка. — Овечим сиром наповнюють діжку, добре втрамбовують, далі накривають чистою тканиною й чекають, поки дозріє. А тоді виймають з діжки, кладуть під прес, щоб він набув пласкої форми, як пиріжок. Розумієш?

— Розумію, — кивнув я.

— Ну, — мовив Йошка, — потім його обсядуть мухи, десь за тиждень вилупляться хробаки і почнуть той сир гризти. Починають з країв і просуваються до середини. Тому на краю деякі лишаються, бачиш? — Йошка несподівано засміявся: — На мені? От непосидюча худобинка, — сказав він безтурботно, — вони ще неспокійніші за тебе. Поглянь, самі сповзають з тарілки…

— Ти потім це з'їси, куме?

Та можна було й не запитувати. Довкола тарілки вирували хробаки, деякі повтікали мені на коліна, а з колін — на підлогу. Йошка нахилився і, стуливши докупи товсті, хворі на подагру пальці, одним швидким махом змів їх на долоню і — доки я отямився — вкинув до рота жменю хробаків.

— Мої шолоденькі! — шамкотів кровожерно.

За браком зубів, видно, жував їх яснами; від жування його ніс теж ходив ходором, під носом великі колючі вуса, над ними — кошлаті білі брови, ще вище — густа біла чуприна. Він увесь уже ходив ходором. Один хробак застряг йому в вусах.

— І що — смакує? — запитав я.

— Мають напрочуд гарний смак, — відповів Йошка. — Скуштуєш?

Почувся стукіт у двері. Далі грюкотіння ногами.

— Мамо, — залунав дитячий голос, — а наш дід знову їсть хробаків!