Катрін зненацька на два кроки підступила до мого столу.

— Але, любий бо-пер… — мовила вона наполохано й знову зашарілася.

— …за те, що на початку нашої розмови я дозволив собі різкіші вислови, ніж ті, до яких ви звикли у своєму впорядкованому швейцарському домі. Людина, яка змушена оборонятися, часто перебирає міру, тому не сприймайте як поганий тон занадто інтимний характер цього зізнання.

Ще один, уже майже довірливий крок до мого столу. І все ж я заманю тебе, сказав я про себе. І ще одне: «Але ж, любий бо-пер!..»

— Отже, ви питаєте, чого я боюся, — вів далі я. — А точніше, що мене лякає? Ви бачите, панночко, я посміхаюся, та це омана! Хоч би як смішно це звучало, та мене до самих кісток проймає жах, коли я бачу тріщини на своїй п'яті. Вона вся в тріщинах, але ця, яка тягнеться якраз посередині, палючо-червоного кольору — ніби саме пекло розверзлося в моєму тілі. Я знаю, коли кілька вечорів поспіль маститиму її вже не раз випробуваним кремом «Флогошан», вона згасне за два-три дні, та думка, що в моєму тілі раптом з'явився неконтрольований вхід, не полишає мене ані на мить і безугавно попереджає… про що? Що я помру?.. Смерть підморгує мені через цей отвір? Та годі, панночко, адже ми знаємо, що я безсмертний. Однак цьому переконанню суперечить той жах, що огортає мене у зв'язку зі спучуванням, тобто малопомітним для ока, та на дотик відчутним здуттям у животі; й хоча за годину-другу воно минає, я прокидаюся вранці з тим самим запитанням, яке ще несформовано б'ється в моїм мізках — що за підступна болячка оселилася в моїх нутрощах, які ніби налилися свинцем? Чи візьмімо зуби: чому вони німіють без будь-якої видимої причини, то верхній, то нижній ряд? Я вже й не скаржуся, що кожного вечора маю закапувати очі прівіном і підтримувати старе серце ізоланідом. Та чому, врешті, улігшись у ліжко, я спершу починаю кахикати, а потім хриплю й гарчу баритоном, мов пекельний пес; але марно я відкашлююсь, прочищаю горло, перевертаюся з правого боку на лівий, з лівого на правий — заспокоїтися вдається лише прийнявши кодеріт з ковтком холодної води. І варто тільки вимкнути нічник на столику, ноги одразу ж зводить судомою. Або праву, або ліву, іноді дві водночас, і хоч як я кручуся, як напружую м'язи, доводиться знову вмикати світло, яке ріже примружені сном очі, й стрибати на одній нозі навколо ліжка, проклинаючи момент свого народження. О, а що це за блакитно-фіолетові плями з'явилися на моїх крижах, ma belle-fille? Який злий дух залишив там відбитки своїх пальців, а може, долонь?

Дівчина вже за два кроки стояла біля мого столу. Не сміялася. Всупереч загальній думці я був тоді переконаний, що не Єву виліпили з Адамового ребра, а навпаки, адже саме жіноче начало є тією матерією, з якої на світ Божий виповз гомункулус.

Я не соромлюся визнати, панночко, думав я про себе, що ви цінніші, ніж ми. Стоячи по литки в багні, ви всотали в себе всю його силу, ваші жили увібрали всю тверезість, терпіння, стійкість багна. Ви не глумитиметесь над стражданням генія, хай навіть і надуманими. Ніжний погляд ваших очей, що в найкращі моменти нагадує сумирні коров'ячі очі, колись ще нас врятує… якщо все піде добре.

— Бачте, Катрін, — сказав я, — навіть така дівчинка, як ви, з розумінням і терплячістю ставиться до людей, хоч би їй і довелося здибатися з ними в найгрішнішу пору їхнього життя. Із вдячності, а також задля вашого заспокоєння, додам таке: не сприймайте серйозно те, що я вам щойно прокректав. Я не кажу, щоб ви не вірили жодному моєму слову, радше сприйміть сказане зі значними застереженнями.

— Любий бо-пер, — мовила Каті, — дуже дякую, що ви маєте до мене таку довіру. Я добре знаю, що надумані біди можуть боліти так сильно, як і справжні.

— Старих опосідають, звісно, не тільки вигадані нещастя, — сказав я. — Порепалася моя п'ята, чи я лиш так собі уявив, чи тільки боюся, що так станеться — кінцевий результат однаковий. Та ще більша небезпека на людей мого віку чигає з протилежного полюсу — вона в клітинах головного мозку. Це як у сполучених посудинах: що більше років, то більший вміст кальцію. Скільки часу я ще працюватиму, Катрін? Коли з моїх фіолетових, вкритих венами рук випаде перо? Вони ще не фіолетові, кажете ви?

Знову один невпевнений крок до мого столу, на лиці — порух напіввідкритих губ, на яких застигли невимовлені слова. Чи може бути щось граційніше від раптово завмерлої дівочої постаті?

— Багато ознак вказують на те, — вів я далі, — що й моя розумова здатність притуплюється. Я можу навести безліч доказів на підтвердження моїх спостережень, які незалежно від того, правдиві вони, чи ні, у підсумку дають змогу зробити висновок, що я старію. Прошу, мила Катрін, не дивуйтеся, що це мене досі вражає. Крапля води в річці не знає, де вона — ближче до витоку чи до гирла; в глибині душі я так само втратив орієнтацію. Точніше, не втратив би, якби час від часу, і то дедалі частіше, не отримував зловісні попередження. Я раптово встаю з-за письмового столу й сам не збагну, навіщо. Залишаю в рукописі недописану фразу, бо маю щось зробити, але що саме? Чи за цим «щось» криється ще щось? У моїй свідомості, до того ж неглибоко, шикується ціла низка невідкладних справ. Одна нікчемніша за іншу. Бракує часу з усім впоратися. Взагалі бракує часу. Написати листа. До вже написаного надписати конверт. Віднести його на перший поверх. Прийняти ліки за півгодини до їжі. Зателефонувати. Скільки справ, стільки ж загроз, і кожна постає в образі зведеного кулака, що мітить якраз у мій мозок. І кожну супроводжує зневіра, що не матиму часу, щоб її завершити. Завершити — перш, ніж помру.

Уявіть собі, люба Катрін, мені не стане часу, щоб випити проносний чай перед тим, як померти! Чи забуду віднести написане на перший поверх. У вічному сум'ятті я раз по раз підводжу свою прокальційовану голову від рукопису й обводжу поглядом кімнату — що ще я забув зробити? І взагалі: що я забув зі свого життя? Чи пам'ятаю ще дівоче прізвище своєї дружини? Другий рядок гімну? Та поки я, врешті, відшукаю відповідь в одній з мозкових клітин і, дещо вгамувавшись, знову візьму до рук перо, то забуду продовження незавершеної фрази, воно ніби провалилося у вапнякову яму.

— Я не вірю, — зовні схвильовано проказала Катрін, — любий бо-пер, я не вірю в те, що ви кажете.

— І добре робите, панночко, — відказав я, — бо, можливо, що все це лише напівправда. З іншого боку, ви чините недобре, адже сумніви — привілей старих, тоді як віра — молодих. Коли друге в людині займає місце першого, це є ознакою того, що склероз починає свою руйнівну роботу.

— І в це я не вірю, любий бо-пер, — мовила дівчина. — Ми, сучасна молодь, більше любимо сумніватися, ніж розчаровуватися.