Ma belle-fille стояла у прочинених дверях, трохи нахиливши голову, стиснувши коліна. На ній була волошкового кольору костюмна спідниця й та сама біла блузка, верхній ґудзик якої вже був розстібнутий; її волосся трохи розкуйовдилося, ніби вона похапцем скинула свого червоного оксамитового капелюшка.

— Бо-пе-е-ер, — мовила вона, явно хвилюючись, — любий бо-пер!

— Прошу, що вам?

Оскільки вона не відповіла, я знову схилився над рукописом.

— Я не люблю, коли вранці мені заважають працювати, — мовив я, не обертаючись. — Це стосується також так званого тісного сімейного кола! Наш домашній розпорядок досить простий, за стільки часу вже можна було його засвоїти.

А що за мною й далі панувала тиша, можна було припустити, що моя гостя непорушно стояла в дверях, я обернувся. Ma belle-fille була, мов напнута струна, внутрішнє тремтіння якої непомітне, однак зрозуміло, що задзвенить від найменшого дотику. Вона стояла випростана, тісно стиснувши коліна й високо звівши голову, дивилася мені просто у вічі: вона була чарівна.

— Перепрошую, — мовила вона. Її голос теж звучав, мов напнута струна.

— То що? — спитав я.

— Я не люблю, дорогий бо-пер, — сказала вона, — коли за моєї відсутності нишпорять у моїй кімнаті.

Я голосно засміявся: роз’ярена косуля. Ще почне буцатися, подумав я весело. Однак до кімнати не запросив, нехай постоїть там, у дверях!

— Катрін, — сказав я, — чи не маєте ви часом секретів від старої людини?

Вона зразу відчула зміну інтонації, я бачив це з її очей. Її обличчя було мінливе, як небо ранньої весни, найменша хмарка виднілася на ньому. Якби не таке шалене обурення, вона, можливо, й посміхнулася б.

— Катрін, — вів далі я, — від мене не варто критися. У моєму віці людина вже раз і назавжди складає зброю перед молодістю. Старі люди беззахисні, визнають вони це чи ні, і якщо вони навіть з мухами в голові, то й ті можуть лише злегенька вжалити. Який сенс приховувати щось від старого, котрий уже не здатен нападати, бо вже від усього відмовився й може нашкодити лише самому собі?

Визнаю, я зумисне перебільшив неміч свого тіла; мені було цікаво, якою мірою мені вдасться перехитрити її? Чи, радше, її серце.

Вона усе ще стояла у дверях.

— Хіба ви не здатні нападати, милий бо-пер, — мовила вона, відважно дивлячись мені у вічі. — Чи не ви вкрали в мене фотографію?

— Вкрав?

Вона почервоніла. Мені подобалося, як вона шаріється, і я не упускав жодної можливості, щоб спонукати її до цього.

— Ви сказали — вкрав? Хто вас виховував, панночко?

Тепер вона спалахнула рум'янцем аж по шию. Не відповіла, та її мовчання було рівноцінне удару кинджала. Я знову мало не розреготався вголос: оце гідна розвага, подумав я, — обмінюватись думками з немовлям. Навіть не знаю, у скільки разів я від неї старший; ще трохи, й не зможу підрахувати. Та правду свою вона відстоювала так вперто і войовничо, мов квочка — яйця.

— Катрін, — мовив я й сам відчув, що докірливо звожу брови, — я припускаю, що ви вже розкаялись у своїй мимовільній нетактовності, і якщо навіть не розкаялись, то ваше серце вже починає тривожитись. Я знаю, що на своїй швейцарській батьківщині ви отримали блискуче виховання, та з жалем бачу, що вас не навчили брехати. Казати правду не обов'язково, дівчино. Особливо старим людям, чиє життя вже наближається до завершення.

Я гадав, що тремоло цієї фрази зворушить її, та натомість я сам перейнявся нею. Очевидно, в майбутньому варто це пам'ятати, щоб не розчулюватись від власних рулад.

Однак Каті була вперта, хоробра дівчина, до того ж, можливо, бачила мене наскрізь.

— Бо-пер ще достатньо молодий, — мовила вона войовничо, — тому вам сміливо можна казати правду.

— Сміливо? — перепитав я. — Сумніваюся. Однак підійдіть-но ближче, сюди, до мого столу. Маю повідомити вам щось важливе.

— Ліпше я лишуся тут, у дверях — вперто сказала та belle-fille. — Дякую, але не хочу вам більше заважати.

Тепер я вже розреготався вголос.

— Заважати! — сказав я весело. — Коли така вродлива молода жінка ущедрює бесідою такого ветхого стариґаня, для нього це неймовірна радість, навіть, можна сказати, честь. А втім, хотів би дати вам деякі пояснення стосовно мого віку.

Згадуючи той ранок, коли я був ще досить свіжий як фізично, так і духовно, бачу — довгограюча платівка нашої бесіди ще й досі бринить у моїх вухах, — що цей обмін думок був необхіднішим для мене, ніж для завмерлої в дверях дівчини, яку я міг називати своєю невісткою. Я звертався до неї, однак промовляв до себе. Хоч я й усвідомлював, що не слід надто обтяжувати це чарівне створіння з трохи захудою шиєю і норовливим ротиком, мене охопила така потреба висловитись, яку відчуває вірянин у сповідальні, чи, ще гірше, душевнохворий на канапі психоаналітика.

Ніколи в житті я не міг вилити свою душу, а тепер наблизився до цього. Чи стало мені легше, вже не пам'ятаю. Чого ж тоді пишу ці нотатки?

— Любий бо-пер, — мовила Катрін, точніше, Каті, ще й досі стоячи в дверях, — прошу, віддайте назад мою фотографію.

— Аби ви циганською голкою проткнули на ній моє серце?

— Серця там немає, тільки шия, — відповіла дівчина. — Дуже прошу, віддайте її назад.

— А якщо ви проткнете мені очі? — спитав я. — Хто його знає, які небезпечні бажання рояться у вашій пустотливій дівочій голівці? Я хотів би довести до вашого відома, ma ch`ere belle-fille, в чому різниця між молодими й старими, зосередившись на своїй, гідній жалю, персоні. Візьмімо, передовсім, час: він витікає зі старих рук, наче вода. І найобтяжливіша їхня турбота — скільки вони ще мають його в запасі; їхній організм — знають вони про це, чи ні — і вдень і вночі переймається цим питанням. Коли одна стара людина зустрічається з іншою, вона насамперед питає подумки: скільки йому ще лишилося? Я переживу його, чи він мене, хай йому чорт? Хоч як би я любив і поважав його, але мені хочеться опинитися позаду нього у тій понурій процесії, що просувається до раю. Тепер вам зрозуміло, панночко, чому я, відчуваючи катастрофічний брак часу, не в змозі приділяти належну увагу такій чарівній особі, як ви. Я займаюся собою, тобто своїми більшими чи меншими фізичними чи тілесними ґанджами, займаюся денно і нощно, майже без упину, і ні про що інше думати не можу, хоч як би прагнув відволіктися, одразу ж повертаюся до своїх негараздів. Інакше кажучи, я боягуз. Страх наповнює кожну мить мого існування. Клітини мого мозку переповнені страхом. Ви спитаєте, чого я боюся. Прошу вибачити уявну грубість мого вислову; відверте зізнання — то взагалі безсоромний жанр. Та я змушений вдатися до нього, щоб перепросити вас — іншої причини я не маю — за те, що на початку нашої розмови…