— Не турбуйтеся, — потішає її Данко тоном досвідченої старшої людини, — серед музикантів мало щасливих. Коли б ви знали, як сумно скінчив своє життя такий геніальний скрипач, як Паганіні… Ваше щастя й без того відшукає вас…

«Щастя? — питають Дарчині вологі від хвилювання очі. — А що таке щастя? Мені добре, коли ти зі мною, сумно, коли тебе нема…»

Данко немов відчув, що Дарка в цю хвилину думає про нього. Загороджує їй стежку, стає напроти неї й зовсім тихо говорить:

— У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, — повторює він і кладе свою руку на Дарчині коси, на плечі.

Хтось показався на краю ставища, і Данкова рука сповзла з Дарчиних плечей. Проте вони не ідуть, а стоять, задивившись у воду, в якій відбивається місяць.

— Як тепер… на наших очах… впаде зоря з неба, то це буде знак, що нас з вами чекає велике щастя, — ворожить Данко.

Зірки пригвожджені до неба й не думають про те, що котрійсь з них треба впасти, щоб наділити щастям двох дітей на землі. Коли зорі не падають, то треба їх стягати самому. Данко веде себе так, ніби й справді понад їхніми головами пролетіла зірка щастя.

— Ви ще ніколи не зверталися до мене по імені… Скажіть тепер, дуже прошу, скажіть мені: Данку.

— Данку…

Данкові й цього ще замало. Він чекає, поки чоловік, що появився на ставищі, мине їх, потім бере Дарку за обидві руки й просить:

— Від сьогодні «ти» до кінця життя… добре? Так, Дарко? Тільки про це ніхто не повинен знати… Ти… ти… Дарка, — любується він цим словом.

Дарка починає вірити, що музичність не єдина запорука щастя. Починає вірити (бо дуже хоче, щоб воно так і. було), що щастя має свої секрети. Тільки воно одно знає, чому воно до декого навідується і непрохане, а іншого обминає тридесятими дорогами.

«Ні музичність, ні врода, ні багатство тут нічого не значить», — думає Дарка, ідучи з Данком під руку.

Коло брами він держить Дарчину руку в своїх так довго, що аж стає гаряче.

— Я ще жодної дівчини не поцілував у руку, але тебе… як хочеш… то поцілую… Щоб ти знала, що ти в мене понад усі інші…

Дарці знову доводиться замовчати. Тоді Данко цілує спочатку одну, потім другу руку.

Хтось зачиняє в хаті вікно. Дарка мусить замкнути за собою хвіртку. Без вечері, не турбуючись, що про неї подумають домашні, не роздягаючись, лягає у ліжко.

Сама не знає, скільки минуло часу, коли мама увійшла з лампою в руках.

— Дарчик, ти чого плачеш?

Справді, чого вона плаче? Не було іншої ради, як сказати неправду:

— Я заснула, і мені щось страшне приснилося…

— Погані сни, — погрожує мама і цілує Дарку в чоло.

«Прекрасні сни», — думає Дарка.

День, призначений Лялею на прощальну прогулянку, почався трохи вітряним, зате чистим, як роса, ранком. По Дарку зайшов її найближчий сусід Улянич.

— Скоренько там, бо всі ждуть…

Дарці не треба було поспішати, бо вона вже з півгодини чекала сигналу до виходу.

Справді, біля школи вже всі були у повному зборі. Угледівши Данка, Дарка відразу стала біля нього, певна своїх прав і його взаємності.

— Я вас перепрошую, — відступився від неї Данко, — але я хотів би про щось поговорити з товаришем Празьким…

І він, Данко, лишає її, бере Празького під руку і, сміючись, щось шепче йому на вухо. Дарка присягнула б, що Данко вихваляється, що зневажає тих дівчат і воліє мати справу з чоловічим товариством.

Дарка приєднується до Ориськи і Костика. Улянич веде під руку Софійку. На Дарчин погляд, ця пара навіть зовнішньо не підходить одне до одного: він, по-селянському важкуватий, розгойданий, весь час намагається (і саме це виходить так жалюгідно!) бути елегантним і стриманим у рухах; Софійка бундючна, як індик, їй хочеться, щоб усі вважали її за справжню даму: вона, як кінь на параді, ходить величним повільним кроком, стримано сміється, рухи в неї плавні, говорить мало, а більше дивується тому, що хтось скаже.

Дарка не раз задавала собі питання: чи можна назвати вродливою Орисьчину сестру?

Не могла дати відповіді на це запитання. Софійка була колоритна: до смуглого, такого вузького, як і в Ориськи, лиця вона мала ясно-каштанове волосся і яскраво-сині, як у Стефка, лише холодніші й розумніші очі. Зрештою особливість Софійчиної вроди полягала не у формі її обличчя чи постаті, а в тому, як вона орудувала тими даними, що ними наділила її природа. Вона сприймала, здавалося, обдарування природи як талант, який вона повинна збільшувати. Вона вміла вимовити так слово, повернути так голову, здвигнути так плечем, подивитись так з-під вій, що не було, мабуть, чоловіка, який би не задивився на неї.