Товариство отаборилося біля підніжжя алебастрової скелі, єдиного природного багатства Веренчанки. Хлопці поскидали піджаки й полягали на них горілиць. Ляля лягла просто на траву і плете віночок з ромашок, що її ними засипає Стефко.

Дурний Стефко, що вірить Данилюківні! Дурний і Улянич, що впадає так за тією поповою дочкою, яка поводиться з ним, як з фурманом. Дурна і вона, Дарка, така дурна, як перша-ліпша гуска, що повірила Данилюкові. Адже зрозуміло, що фальшива сестра не може мати щирого брата.

Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоб вона наділа його собі на голову. Щоб бодай торкнулася ним чола. Ляля борониться руками й ногами.

— Ні-ні… бог з вами! Орисько… ану, ходіть сюди… Орисько, я хочу вбрати вас у вінок!

Ориська (на таке вона ласа!) покірно підставляє голову під вінок. Ляля накладає вінок на її чоло, а потім повертає Ориську, немов вона манекен:

— Дивіться!

Всі подивились, а Костик аж цмокнув від захоплення. Ориська виглядала, як дівчинка з картинки.

— Мавка… чиста мавка… — вирвалося в Улянича.

Ориська засоромлюється. Конче хоче позбутися того віночка. Не знає, як це зробити, і підставляє Дарку:

— Хай і Дарка вбере…

— О, не скидайте віночка, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому… Дарка… Панна Дарка має ясне волосся, і їй підходили б волошки… Ні… ні… не скидайте.

Зрозуміло, коли її Данко просить, то вона не скидає. В Дарки очі болять дивитися на Ориську, яка від Данкових похвал розтанула, як свічка на вогні. Дарка хоче одвернути свою увагу від Данка, повертає голову у протилежний бік і натрапляє на таку сцену: Софійка (дама) пригладжує Уляничеве волосся, яке вітер раз у раз розвіює.

До повної чари власного нещастя доливається ще й кілька краплин співчуття до друга. Дарка підповзає до Улянича і шепче йому:

— Пане Дмитре, я маю вам щось сказати…

Улянич не дуже радий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, а все ж таки встає і, попросивши пробачення в товариства, відходить з Даркою вбік.

— Пане Дмитре, не вірте Софійці, бо вона фальшива… Вона до вас ласкава тому, що вам обіцяли посаду. Я знаю… Татко мені казав, що не треба про це розголошувати, щоб тутешня сигуранца вам не пошкодила… Я нікому більше ні слова…

Та Улянича в цю хвилину не обходить думка сигуранци про нього. Він задумався, аж чоло зморщилося над тим, що щойно почув від Дарки.

— Спасибі, — не то жартома, не то серйозно тисне він Дарці руку.

— Що сталося? Улянич, що це значить? — гуде з усіх боків.

— Нічого… Глаголю вам: діти й дурненькі говорять правду.

Улянич повертається на своє місце біля Софійки. Дарка сідає ближче до вогню, що його запалили хлопці в знак того, що тут проходила братія.

— Ваш светр, — підсуває їй Данко згорток, — не залишайте…

Дарка лівою рукою бере светр з його рук і раптом вся здригається. З светром примандрувала до її рук і записка.

Обережно-обережно розгортає вона клаптик паперу з поля газети. Там його рукою олівцем написано:

«Коли всі підуть у гай, я залишуся. Ти йди з ними, а потім повернися. Хочу тобі щось сказати. Забудь ніби светр».

Нарешті вони удвох, перед згаслим вогнищем. Данко признається:

— Дарко, я мусив так… Ляля розбубнила всім, що ми… симпатизуємо одне одному… І всі на цій прогулянці мали слідкувати за нами… Так, Дарко, ти ще не знаєш моєї сестрички… Вона хотіла підняти нас на сміх. І тому я ніби уникав тебе… Ти не гніваєшся на мене? Чому ти мовчиш? Ти скажи мені — як мені тебе перепросити?

Він бере її за плечі і невідомо як би став просити у Дарки пробачення, коли б хтось на виступі скелі над ними не зашарудів ногами.

Дарка підводить очі і мало що не падає: над їхніми головами, наче витесаний з каменя, стоїть Улянич.

Не звертаючи уваги на них, він виліз на ступінь вище, так, що тепер його видно було всього, і продекламував, немов перед ним не каміння, а сотні хлопців і дівчат:

Вітер колошматив його волосся, а він стояв з простягнутою вперед рукою і читав… читав… Так, що врешті не знати було, до кого він говорить: до них чи до своїх днів, що вже минули.

— Данку, — пригадав він нарешті й тих, що його слухають, — не скривдь мені цієї дівчини… Бо таких, як вона, небагато поміж ними… — А пізніше ще: — Я прийшов допомогти вам перенести клунки. Ми переходимо на інше місце…

Але сам забрав усі клунки на голову й плечі, як верблюд, а Данкові залишив єдиний тягар — Дарку.