— Я хочу, щоб моя могила була в лісі, — сказав Мохобородько. — І хочу, щоб на ній зростав оленячий мох. Це — найкрасивіший пам’ятник, який можна собі побажати.

— Правда? — здивувався Муфтик.

— Це стало б виразником вічного коловороту, який безперервно триває в природі, — вів далі Мохобородько. — Ти уяви лишень — твоя борода зотліє, але, обернувшись землею, буде поживою для нового оленячого моху. І колись, можливо, хтось приготує собі чай з оленячого моху й спекається кашлю.

— А мене можна поховати разом з машиною, — кинув Муфтик. — Так що й домовини не треба. І на могилці можна б написати: «Тут спочиває у вічній самоті Муфтик».

Згадка про самоту настільки розчулила Муфтика, що в його очах закрутилися дві великі сльозини.

Мохобородько перелякано вигукнув:

— Не проливай сліз! Адже ти витрачаєш воду!

Муфтик чекав, поки сльози покотяться по щоках і кінчиком язика намагався їх злизнути.

— Так-так, самота і є — найжахливіше в смерті, — вирвалося в нього.

— А можливо, нас не знайдуть взагалі, — припустив Мохобородько. — Тоді нас і не поховають. Тоді ми спатимемо тут удвох вічним сном і з твоєї самотності нічого не вийде.

Муфтик зрозумів, що Мохобородько намагається його занепокоєння обернути на жарт, одначе зараз йому аніскілечки не хотілося жартувати. Він ображено сів.

Комірчик підбіг до Муфтика й поклав йому голову на коліна.

— Бідолашний Комірчику, — розчулився Муфтик, голублячи собача. — Ти пов’язав свою долю з моєю і бачиш, що з цього вийшло. З моєї вини зараз і тобі загрожує смерть.

Несподівано Муфтика охопив нестерпний біль. Комірець довірився йому, сподівався на краще. Та він… Адже він відповідає й за життя собачати!

І ледве Муфтик подумав про відповідальність, як відчув повноводдя свіжих сил. Не варто все-таки добровільно підкорятися смерті. Він підхопився з ліжка й подибуляв до керма.

«Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту!»

Це Муфтик подавав сирену про біду: тричі-коротко, тричі — довго і ще тричі.

І знову: — «Ту-ту-ту-у… ту-ту-ту-у… ту-ту-ту! »

Але як і раніше, так і цього разу заклики про допомогу залишилися порожніми звуками, і скоро Муфтик зневірився до краю. Невже немає ніякої надії на порятунок? Чи справді він мусить полишити цей світ у розквіті своїх літ, на вершині своїх здібностей?

Муфтик подумки поринув у минуле і уявив себе Муфтиком-дитям, яке сидить на колінах своєї дорогої сивомуфтої Муфти-бабусі. Ага-а… Точнісінько так він виглядав на одній давній фотокартці! Кумедний чоловічок уже давно не гортав свого фотоальбому, і тепер відчув непереборне бажання знову побачити знімки. Він повернувся до ліжка, відгорнув краєчок матраца і витягнув з-під нього великий альбом у квітчастій обкладинці.

— Хочеш, Комірчику, поглянути мої фотокартки?

Собача, зворушене увагою господаря, заметляло хвостиком.

Муфтик сів за стіл, а Комірчик стрибнув йому на коліна.

— Ну, дивися, — припросив Муфтик, розгортаючи альбом. — Це ось сімейна фотокартка. Тут мої мати й батько, бабуся і дідусь, і ще одна бабуся, і ще один дідусь. У всіх — розкішні муфти. А те крихітне курчатко на маминих руках — я сам. Сфотографовано невдовзі після мого народження.

Комірчик вдоволено гавкнув.

— Я тут вельми гарнесенький, еге? — запитав Муфтик. — У мене, власне, й волосся немає на голові, а муфта, в яку одягнуто, взагалі не шерстяна, а пошита з м’якої фланелі.

Мохобородько закашляв.

— Чи можна й мені поглянути на твої дитячі фотокартки? — запитав він, допитливо підвівши голову.

— Прошу, прошу, — мовив Муфтик, у голосі якого ще виразно лунала недавня образа. — Я ніскілечки не забороняю. Та й не кидаюсь тобі на шию. Просто через ввічливість тобі не варто принаймні турбуватися.

— Ну, що ти, — приязно пробубонів Мохобородько. — Твої фото дуже цікавлять мене.

Він устав, ступив до столу і з-за Муфтикового плеча став роздивлятися альбом. Муфтик тим часом перегорнув сторінку.

— Це я сиджу в дитячій колясочці, — почав пояснювати він. — А той, хто її котить, —мій дідусь. Він, подейкували, часто прогулювався зі мною, тому що в сім’ї мав найбільше часу. І під час прогулянок, розповідали, завжди читав мені вірші.

— Так от звідкіля у тебе поетичний талан! — вигукнув Мохобородько. — Якщо ти вже змалечку чув поезії, то, образно кажучи, віршований ритм у тебе в крові!