І знагла Півчеревичок зрозумів — земля справді коливається. З кожним його кроком земля ледь-ледь погойдувалась. Овва! Він же потрапив на болото!

Ну, звичайно, вода проступає між пальців. Болото є болото. І змії. Де ж іще плазувати гаддю, як не в мочарах. І ці на диво смачні ягоди… Чи це не морошка, про яку розповідав Мохобородько, коли вони вивчали карту перед тим, як в’їхати до лісу? Безумовно, це були ягоди морошки. З розмов Мохобородька морошка зростає переважно на болоті…

Тепер Півчеревичкові згадалося ще дещо. Муфтик говорив, що в лісі з одного боку — хлюпоче море, а з другого — простирається болото. Отже… Ти диви, що за чортовиння! Півчеревичок зрозумів, що він переплутав напрямок і замість того, щоб дістатися до моря, опинився в болоті. Добре, що вчасно це збагнув, інакше… Хтозна, що могло б статися, якби він ще далі забрів на болото. У будь-якому болоті завжди є трясовини, бездонні трясовини, які з невідворотною силою затягують свої жертви.

Півчеревичок рішуче повернув назад і пішов у зворотному напрямі. Земля ставала сухішою і вже не вгиналася під ногами. Чи все-таки ледь-ледь хитається? Що ж це, власне, було? Тепер вже справді Півчеревичкові паморочиться в голові через втому й безсоння. Його хода стала непевною, кумедного чоловічка просто погойдувало. Очі, як не силкувався, заплющувались і край.

«Що є солодше за мед?» — спала на думку Півчеревичку прадавня загадка. Одначе він був настільки сонний, що зараз аніяк не міг пригадати відповіді. Не вибираючи місця, Півчеревичок кинувся і простерся на купинці, яка йому трапилась. Він і не помітив навіть, як одна змія з пістрявою спинкою виповзла з-під тієї купинки й перелякано-по-спішно сховалася. Півчеревичок солодко зітхнув і тієї миті поринув у глибокий сон…

Коли кумедний чоловічок нарешті прокинувся, деякий час не міг розшолопати, чи нині ранок, чи вечір. Але сонце поступово підбивалося над верховіттям, і Півчеревичкові нарешті дійшло, що день тільки-но розпочинається. Напевне, він безпробудно проспав майже цілу добу. Чи навіть дві?! Де тут добереш, коли час остаточно переплутано. Він поклав до рота із кулька дві морошкові ягоди і дещо потамував голод. І тоді рушив у дорогу.

Сон буцімто обернув Півчеревичка на нового кумедного чоловічка. Він відчув, як ноги налилися силою, думка стала ясною, а настрій — бадьорим. Де ж Мохобородько? Де ж Муфтик? Тепер надовго вони не сховаються від нього. Незабаром знайде їх. І тоді вони всі троє знов будуть разом!

Півчеревичок ступав далі й далі. Світило сонце, співали птахи, а Півчеревичок просто згоряв од нетерпіння побачити Муфтика й Мохобородька. Та по хвилі відчув, що в цьому величезному пралісі нелегко буде знайти своїх друзів. І взагалі, чи вони зараз у пралісі? Може, Муфтик і Мохобородько вилежуються собі на пісочку морського узбережжя і вже не згадують про нього, Півчеревичка? Е, ні, хіба таке можливе?.. Він наддав ходи. Вперед, вперед! Іноді він зупинявся і вигукував друзів на ім’я. Марно. Тільки вишумовував ліс.

Настав полудень, потому, коли звечоріло, у повітрі війнуло прохолодою. Та Півчеревичок, як і раніше, ступав далі пралісом, хоч і не уявляв до пуття, де ж саме шукати своїх улюблених друзів.

І ось він раптово урвав ходу.

«Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту! ту-у-у!»

Чи не тутукає в його вухах? Ні, це не те. Невже йому причулося? Сигнал біди… О, яка знайома сирена!

«Ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту… ту-ту-ту-у-у!»

Так, ніякого сумніву. Муфтикове авто! Така сирена тільки в Муфтикового фургончика! Півчеревичок хотів запам’ятати більш-менш точно напрямок, звідки долинав сигнал. Міцно притиснувши кульок з ягодами до грудей, він поспішив туди, звідкіля чувся тривожний сигнал біди. Гілля стьобало йому обличчя. Півчеревичок не звертав на це уваги. Від шаленого бігу йому шпигонуло в бік. Та й на це не звертав уваги, а біг усе далі.

Чому вони тривожно тутукають? Невже знову сіроманці? Чи краєзнавці? Чи щось гірше? Адже ліс сповнений несподіванок. Півчеревичкові бракувало повітря від шаленого бігу. Вперед!

Напевне, авто не виїхало з лісу. Ні, цього скоріше всього боятися не слід. Певна річ, тим, хто потребує допомоги, машину простіше, знайти, коли вона стоїть на місці. Більше тривожних сирен не чулося. Та Півчеревичкові здавалося, що він біжить у потрібному напрямку…

Кумедний чоловічок дістався стежини. Нарешті! Вірогідно було вважати, що авто саме й стояло на доріжці. Та куди ж воно звернуло? Важко уявити.

Знагла в Півчеревичка ноги немов зів’яли — його погляд прикипів до місцини, де стояло… Муфтикове авто! Але в якому вигляді! Воно було затиснуте між двома деревами!

Півчеревичок метнувся до фургончика. Схопився за ручку задніх дверцят. Вони не відчинялись. Він постукав у віконце. Тиша. Постукав знову. Знову тиша. Він припав до шибки і вдивлявся у салон машини. І тоді зненацька радісно загавкав Комірець.

Мохобородько й Муфтик чули дзявкання Комірчика, начебто крізь сон.

— Ну облиш це, колись іншим разом, — буркнув Мохобородько. — Не дасть, чортяко, й померти спокійно.

Але Комірець усе підгавкував і до того ж вельми весело, ніби смерть була його кращим другом.

Стукання повторилося. Цього разу воно вже було настирливіше.

Муфтик одкрив очі. Витріщився на вікно. І не повірив зору своєму.

— Півчеревичку!

Наступної миті він уже стояв коло ліжка, підхопився і Мохобородько. Ніякого сумніву — їй-бо, це — Півчеревичок! Крізь шибку на кумедного чоловічка позирало славне Півчеревичкове лице, на якому можна було прочитати водночас і радість, і заклопотаність. Ох, дорогий, милий, на віки вічні вірний друг! Як же вчасно ти опинився тут!