Та, на жаль, Муфтик і Мохобородько бачили свого друга лише крізь небитке скло. Рукотискання мусили облишити, не кажучи вже про обійми. І для Півчеревичка двері й вікна були зачинені, ні забратися до фургончика, ні вийти з нього не було можливості.

Що робити?

Муфтик сів за кермо.

— Штовхай! — вигукнув він Півчеревичкові. — Штовхай щосили! Я здам назад!

Півчеревичок, звісно, не був таким уже й дужанем, одначе інколи достатньо й щонайменшого зусилля, щоб справа зрушила. У горах, наприклад, навіть од вигуку може покотитися снігова лавина, а Півчеревичок мав дуже сильний голос, незважаючи на свою хирляву поставу.

Мотор завуркотів. Півчеревичок, схоже, миттю зрозумів, що від нього чекають. Він поклав долі кульок із ягодами і поспішив стати попереду машини. І за хвилю вже тиснув на неї плечем. Ну, ось-ось…

Мотор гудів, як божевільний. Але марно: фургончик і не зрушився з місця. Затиск між дерев виявився сильнішим, ніж намагання Півчеревичка й кінські сили машинного мотора. Задні колеса оберталися на місці. За фургончиком здіймалася хмара пилюги. І більше нічого.

— Здається, пуття не буде, — зітхнув Муфтик і вимкнув мотор.

Але Півчеревичок усе-таки не здавався. Він озирнувся навколо, знайшов поблизу машини кілька валунців, поклав їх під задні колеса й гукнув Муфтикові:

— Газуй!

Вони спробували ще раз. Півчеревичок підштовхував щосили, а Муфтик намагався видобути з машини все, на що вона тільки здатна.

— Натискуй, натискуй! — вигукнув Муфтик.

А Мохобородько горлав теж:

— Натискуй, друже, натискуй!

Крізь татакання мотора Півчеревичок не чув жодного слова, але й сам розумів, що треба натискувати й штовхати. Скільки має моці, до останньої крапелини. На його чолі виступили горошини поту. Півчеревичкові ноги вгрузли в землю. Його кості просто тріщали від нелюдської напруги. Та все одно — машина не зрушувала. Авто намертво заклинило між стовбурами.

— Нічого не вийде, — сказав Муфтик і вимкнув мотор.

І тоді Мохобородько вигукнув:

— А свердло! А сталеве свердло! Адже Півчеревичок міг би його принести!

Муфтик плеснув себе долонею по лобі.

— Звичайно! Він-бо може майнути по свердло!

Все Муфтикове обличчя пойнялося усмішкою, і він гукнув Півчеревичкові:

— Принеси свердло! Воно там, ну… там, де ти його забув!

Півчеревичок почув і хвилину-другу думав. Ага! Він згадав про оту річ. Коли виготовляв лати, настільки захопився своєю майстерністю, що забув покласти інструмент на місце. Звісно, це непростиме нехлюйство, одначе зараз таке доречне.

Півчеревичок майнув на пошуки. Правда, бігти він не міг, але простував так швидко, настільки дозволяли сили, що зосталися після недавньої гонитви. Небавом маленький чоловічок зник з поля зору Муфтика й Мохобородька.

— Знову доведеться чекати, — зітхнув Мохобородько.

Прибуття Півчеревичка на деякий час оживило двох кумедних чоловічків, та вони знову відчули пекучу спрагу й хворобливу слабкість.

— Принаймні ми вже чекаємо не смерті, а нашого улюбленого друга Півчеревичка, —сказав Муфтик.

Півчеревичок повернувся, і Муфтикове серце сповнилося радісною полегкістю. І не лише через те, що в них з’явилася надія порятуватися від смерті. Півчеревичок не полишив їх. Як добре, що вони не помилилися в Півчеревичкові. І якщо він і вважав його, Муфтика, небезпечним типом і вовчим вихованцем, то що з цього. Він залюбки пробачить Півчеревичка. Як-не-як Півчеревичок повернувся, а це найважливіше.

Від чекання можна збожеволіти, коли нічого робити, — знову став розумувати Мохобородько. — Коли чекати й нічого не робити, час не тече, а просто начебто повзе…

Маєш рацію, — погодився Муфтик. — Що ж нам теперечки робити?

Його погляд ковзнув по салону фургончика. Під час їхнього бідування-полону деякі речі опинилися не на своєму місці. Чи розпочати прибирання? Е, ні. З цим не варто квапитися. Адже взагалі невідомо, що станеться з машиною. А втім… А він сам? Вельми перепрошую, але й він сам, так би мовити, наче обпатраний. Його муфта пошматована і в багатьох місцях ще й прогоріла наскрізь. У такій муфті жоден порядний водій не сяде за кермо, оскільки це було б майже порушенням правил руху. І в такій муфті жодному кумедному чоловічкові негоже перебувати в товаристві славних друзів.

Трохи перегодом Муфтик і Мохобородько, взявши голки, почали ревно зашивати муфту: Муфтик — спереду, а Мохобородько — ззаду. І що ліпше посувалася робота, то далі відступали похмурі думки й бентега.

Нарешті Муфтикова муфта набула пристойного вигляду. Тільки прямо над пупом у муфті зяяла велика дірка, крізь яку виднілося ніжне тіло кумедного чоловічка.

— Ну й пригодонька, — сумно зронив Муфтик. — Тепер, коли я знову в одежі, ця діра справляє особливо неприємне враження. Слово честі, буцімто я із задоволенням виставляю на розглядини свого пупа!