Шрифт:
Диво дивне, але саме переляк повернув кумедному чоловічкові душевну рівновагу.
— Прошу вибачити, — повторив Муфтик. — Але те, що ти сказав…
Мохобородько урвав його:
— Не варто пояснювати. Я розумію.
— Треба здати назад, — виснував Муфтик. На щастя, мотор не вийшов з ладу. Муфтик хотів від'їхати назад. Та ба, фургончик і не рухався з місця. Лише колеса заоберталися — і все. Тоді Муфтик спробував їхати вперед. Сталося те саме. Було ясно, що сила мотора не зрушить машину з місця.
— Я піду й підпихну, — запропонував Мохобородько.
Муфтик був стурбований не на жарт.
— Певне, тільки це не допоможе, — кивнув він головою.
Та ледве Мохобородько ковзнув поглядом по дверцятах, збагнув: передні відчинити неможливо! Дверцята затисло між стовбурів.
А втім, слава Богові, був ще один вихід. Мохобородько метнувся до задніх дверцят. Натиснув на ручку. Але й вони не відчинялись. Очевидячки, авто, звертаючи з дороги, так струсонуло, що замок дверцят зіпсувався. Мохобородько наліг плечем. Тиснув на дверцята скільки мав сили. Марно.
— Ти спробуй опустити якусь шибку, —порадив Муфтик.
Мохобородько послухався. І знову нічого не вийшло! Річ у тому, що стіни у фургончику біля вікон були вельми нерівні, подекуди наче скарлючені. Ось чому шибки наглухо заклинило.
— Треба розбити вітрове скло, — запропонував Мохобородько.
Муфтик заперечливо поводив головою. — Нічогісінько не вийде. Усі шибки з небиткого скла. Та, на щастя, в мене є гарне свердло, яким ми спокійнесенько висвердлимося з полону жерстяних стін авто.
Муфтик почав негайно нишпорити в інструментальній скриньці, але по хвилі стривожено вигукнув:
— Немає! Зникло!
Невдовзі Мохобородьку пригадалося: за допомогою цього свердла Півчеревичок виготовляв собі панцир. Для захисту від сіроманців…
Муфтикові пригадалося свердло, об яке він боляче перечепився. Ясно. Півчеревичок забув свердло долі, ось таке просте пояснення. І тоді Муфтиків погляд упав туди, де звично стояв молочний бідон із водою про запас. Зараз посудини не було. З неї Півчеревичок змайстрував собі лати…
— Так що свердла у нас немає, — спохмурнів Муфтик. — І окрім цього, ми не маємо й краплини води.
Тепер обом стало ясно, в якому незавидному становищі вони опинилися. Не зоставалося нічого іншого, як чекати й сподіватися, що якийсь випадковий мандрівник зарадить їхній біді. Час од часу можуть тутукати, це ж бо зараз найдоцільніше.
Муфтик і Мохобородько поглянули одне на одного. Яке лихо! Яке жахливе нещастя!
СМЕРТЬ СТУКАЄ У ВІКНО
— У мене в горлі пеком пече, — пожалівся Муфтик. — А води немає ні крапельки.
А Мохобородько сказав:
— Моя борода без води настільки висохла, що стала ламкою, і будь-якої миті обсиплеться долі.
Окрім цього, висушену бороду голодні кумедні чоловічки об’їли настільки, що в ній залишилося всього-на-всього чотири брусничини. Мохобородько зірвав дві ягідки й одну запропонував Муфтикові.
— Залишилося ще дві, — зауважив він. —Кожному по одній.
Вони лежали поряд на ліжку і вже втратили лік часу. їхнє самопочуття гіршало щогодини. Вони вельми ослабли. Навіть розмовляти було важко, лише коли-не-коли ронили слова.
— Образно кажучи, мабуть, смерть уже скоро постукає у вікно, — зітхнув Мохобородько.
— Маєш рацію, — погодився Муфтик. — Спершу з увічливості постукає у віконце, а тоді, не питаючи дозволу, увійде до фургончика. Кирпату свашку дверцята не зупинять, вона проникне й крізь шибу з небиткого скла.
Деякий час вони лежали мовчки. Адже їм не було що робити, хіба що вилежуватись і чекати фатальної миті, коли їх загребе смерть. Усі спроби вибратися з авто виявились марними. За допомогою інструменту, який був у машині в інструментальній скриньці, не вдалося відчинити двері, а розбити віконце не могли навіть сокирним обухом. Муфтик кілька разів сигналив, але розпачливого тутукання, крику про допомогу явно ніхто не чув.
— Не знаю, де нас поховають, — заговорив нарешті знову Муфтик.