Шрифт:
— Стояла у шафі під білизною, — пояснив байдужим тоном, та Козюренко зрозумів його: якщо в замкнутій шафі та й ще під білизною, мабуть, недаремно.
— Де ключ від шкатулки? — запитав у Левинського, уважно втупившись у нього: як реагуватиме?
Олександр Степанович не виявив жодних ознак хвилювання.
— Прошу вас, — одповів люб’язно, — в лівій кишені піджака, що в спальні на стільці. Там гаманець із дріб’язком і ключ від шкатулки.
Оперативник виразно зиркнув на полковника й пішов по ключ. Козюренко пересів до столу, взяв шкатулку в руки.
— Що тут? — запитав.
— Мої скарби, — зсунув брови Левинський і вперше подивився на Козюренка одночасно обома очима. Та відразу одне око стрельнуло кудись убік, Олександр Степанович моргнув і мовив жалібно: — Які в мене можуть бути скарби? Зарплату маю не дуже високу, жінка не працює, перебиваємось якось. Правда, теща три роки тому померла й залишила дещо. Гарна була в мене теща, все життя відмовляла собі заради дочки…
Козюренкові стало весело. Цей Левинський старий вовк, а розповідає таку казочку. Проте казочка ця, так би мовити, непробивна. Спробуй довести, що теща так нічого і не залишила… Ось і користуються цією версією усі пройдисвіти — в міру можливості, звичайно, в межах розумного.
— І скільки ж залишила вам теща? — поцікавився.
— Одна жила, старушенція, — пояснив Левинський. — Грошей у неї було не так уже й багато, всього близько тисячі, та деякі цінності зберегла. За клятого царського режиму ще придбані…
— Тут? — поплескав по шкатулці Козюренко.
— Тут, — зітхнув Левинський, дивлячись, як оперативник відмикає шкатулку. — Нічого там особливого нема…
Оперативник висипав усе, що було в шкатулці, на стіл. Ощадна книжка, гроші зеленими папірцями по п’ятдесят карбованців, золота брош з рубіном, справді старовинна, три персні, один з алмазами, нитка дрібних перлин і два звичайних ключі від стандартних врізних квартирних замків.
Козюренко зазирнув у книжку. Залишок — чотириста п’ятдесят сім карбоваців, двісті карбованців знято місяць тому, либонь, коли відправляв дружину на курорт.
Оперативник перерахував гроші.
— Триста карбованців рівно, — присунув їх до книжки.
Козюренко обдивився золоті речі: не дуже коштовні, і справді два персні та брош старовинної роботи. Байдуже зсипав усе знов до шкатулки. Кинув туди ж і ключі.
— Від чого? — запитав.
Левинський опустив очі долу.
— Від робочого приміщення. Ви ж бачили, там дещо зберігається.
Козюренко згадав: справді, в комірчині Олександра Степановича лежали деякі речі. Але ж ключі потрібні кожного дня, для чого ж ховати їх у шкатулку? Запитав у оперативника:
— Ще є такі?
Той похитав головою.
— І ви, прийшовши з роботи, заховали ключі до шкатулки? — обернувся до Левинського.
— Ну, що ви! Це дубль. Ключі від свого приміщення я залишаю в магазині.
Левинський дивився на Козюренка заскаленим проти світла оком, відповідав спокійно, та все ж полковник уловив якусь нещирість у його словах. Козюренко на мить заплющив очі, пригадуючи, як усе було в комісійному магазині. Мав виняткову спостережливість — і вона не підвела його і цього разу. Згадав, як рудоволоса жінка, що заходила поперед нього до комірчини оцінювача, відчиняла двері, і запитав:
— Але ж, громадянине Левинський, наскільки я пам’ятаю, у дверях, які ведуть до вашої комірчини, один замок, чи не так? Для чого ж вам два ключі?
Левинський удав, що його дратує незастебнутий верхній гудзик піжами. Застебнув, і цих кількох секунд йому вистачило, щоб знайти відповідь.
— Замок поміняли, — пояснив, — а новий ключ я просто почепив на старе кільце. Чомусь того ключа не викинув, сам не знаю чому…
Козюренко дістав ключі із шкатулки. Уважно роздивився. Так і є: не оригінальні, а виготовлені за зразком. Від замків різних систем. Удав, що повірив Левинському, недбало кинув ключі назад і помітив, як Олександр Степанович ледь помітно перевів дух.
Щось у цій ситуації з ключами було нечисто. Але що саме?
Полковник дав знак оперативнику, щоб продовжував трус, а сам опустився в крісло. Скоса зиркав на Левинського, бачив, як той стиснув долонями ручки фотеля так, що пальці аж побіліли. Знав, що означає це — ключі!
Але ж від чого вони?
Завтра він переконається, що не від комірчини оцінювача, власне, він знає це і зараз, але від чого?
Нараз одна думка прийшла в голову полковнику, і Козюренко вирішив: зрештою, вона не така вже й безглузда. Відклав газету й запитав у Левинського:
— Ви знаєте, шановний, своїх сусідів?
Видно, потрапив у ціль, бо той нервово сіпнувся й різко повернувся до полковника.
— У якому аспекті? — поцікавився.
— У самому прямому. Хто вони?
— І це має відношення до цього безглуздя? — зневажливо вказав на оперативників, що вистукували підлогу.
— Може, й має… — Козюренко відчув, що нарешті взявся за нитку, а інтуїція рідко підводила його. — Розкажіть мені про своїх сусідів.
— Але ж я з ними майже незнайомий.