Шрифт:
— Не має значення. Хто мешкає поруч?
— У сто восьмій? Там слюсар заводу електроприладів Турчак Сергій Володимирович.
— У сто дев’ятій?
— Хижнякова. Здається, Тамара Іванівна. Якщо не помиляюсь, директор ательє.
— А напроти?
— У сто десятій? Заслужений артист, чули, мабуть, Дрогайцев Леонід Володимирович.
— І чув, і бачив, — ствердив Козюренко. — Телефон у нього є?
— Йому б не поставили!
— І ви іноді користуєтесь ним?
— Дуже рідко.
Козюренко дістав ключі із шкатулки.
— Не від квартири Дрогайцева? — підкинув на долоні. Побачив, як одразу зблід Левинський. — Може, ви щось хочете повідомити, шановний?
Левинський підвівся. Стояв і дивився на Козюренка з неприхованою ненавистю.
— Робіть свою справу і не чіпайте мене! — вигукнув раптом високим голосом.
— Наша справа якраз і полягає в тому, щоб чіпати отаких, як ви! — на секунду не втримався Козюренко: все ж таки Левинський розізлив його. Круто повернувся й попросив понятих: — Прошу пройти зі мною до сусідньої квартири.
Спектакль тільки недавно закінчився, і Дрогайцев ще не спав. Відчинив двері сам і стояв на порозі в атласній тужурці, невдоволено мружачись.
— Що вам потрібно? — запитав добре поставленим голосом, у якому звучали одночасно і подив, і образа. — На якій підставі?
— Хвилиночку… — Козюренко вставив ключ до отвору верхнього замка. Повернув без усякого зусилля. Другим ключем відімкнув і нижній замок.— Прошу вас, Леоніде Володимировичу, зафіксувати це.
— Ви фокусник? — знизав плечима Дрогайцев.
— Ні, ми з міліції. — Козюренко простягнув посвідчення. — Й вимушені будемо потурбувати вас.
— У мене щойно закінчилась вистава, я втомлений. До того ж ми з дружиною збираємось вечеряти.
— Ми почекаємо, поки ви повечеряєте.
— Але що потрібно міліції від мене? Я — артист, сподіваюсь, знаєте мене? — Дрогайцев закопилив губу.
— Маєте справу з шанувальником вашого таланту, — завірив Козюренко, — і тільки надзвичайні обставини вимусили мене…
— Прошу! — Дрогайцев відступив з порога.
Підлога в передпокої квартири Дрогайцева паркетна, вкрита широкою килимовою доріжкою. Козюренко трохи неввічливо відсунув артиста, швидко скатав доріжку.
— Що ви робите? — непідробно здивувався той.
Полковник випростався: певно, здивування Дрогайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:
— Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… — вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. — Але ви, по-моєму, стали жертвою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясувати це.
Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, натомість побачив у її очах цікавість.
— Ви щось шукатимете в нас? — запитала, витягнувши шию й розглядаючи через його плечі понятих. — Але ж у нас нічого недозволеного нема.
— Можливо, це вам тільки здається, — заперечив Козюренко. — До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?
— У Олександра Степановича? Звичайно… — відповів Дрогайцев.
— Коли?
— Ми живемо тут уже п’ять років, і важко сказати…
— Так я і думав. — Козюренко був явно задоволений. — Ви працюєте? — запитав у жінки.
Замість неї відповів Дрогайцев:
— Моя дружина служить гримером у нашому театрі.
Оце “служить гримером” прозвучало дещо пишномовно, та Козюренкові було не до психологічних спостережень.
— Хто ще, крім вас, мешкає в квартирі? — запитав.
— Маю право на додаткову житлоплощу, — пояснив Дрогайцев замість відповіді.
— Більшість вечорів разом з дружиною проводите в театрі?
— Удень також.
— І це цілком влаштовувало вашого сусіда. — Козюренко опустився на коліна і під здивовані погляди Дрогайцевих та понятих почав обстукувати підлогу. В одному місці пригнувся до самого паркету, поколупався нігтем у щілині й швидко підвівся.
Оперативник запитувально зиркнув на нього, і Козюренко кивнув.
— Приведіть сюди Левинського, — наказав.
Олександр Степанович зупинився на порозі, та полковник підкликав його ближче. На сходовій клітці грюкнули двері, до квартири Дрогайцевих зазирнув хтось із цікавих. Козюренко попросив понятих пройти до кімнати, сам також став у дверях, залишивши Левинського в передпокої. Сказав не голосно, але так, щоб чули всі: