Шрифт:
— Ні, не чув.
— Можна вас на хвилинку? — покликав Козюренко. Вмить оцінив ситуацію: чоловік лише в майці й спортивних синіх штанях без кишень, отже, неозброєний, і це дає їм відчутну перевагу. Чоловік зиркнув на них підозріло.
— Що потрібно?
— На хвилинку, — повторив Козюренко.
Той переступив з ноги на ногу.
— Ми не здаємо кімнат, — відповів невдоволено.
— Вас звуть Федором Архиповичем?
— Ну й що?
— Нас послав до вас головний інженер фабрики.
— Анатолій Васильович? — подобрішав Солонько. Швидко збіг з ганку. — Чого ж ви одразу не сказали?
— Він запевнив нас, що ви зможете підшукати кімнату.
— Ох, цей Анатолій Васильович, — розвів руками Солонько, — одного разу зробив йому послугу…
Козюренко ступив до Солонька. Капітан швидко обминув його, став за спиною хазяїна. Той відсахнувся злякано, та капітан поклав йому руку на плече, міцно стиснув зупиняючи.
— Ми з міліції, — пояснив Козюренко.
— Так би й казали, — похмуро відповів Солонько, — для чого ж уся ця комедія з квартирою?
— Де ви перебували вчора між сьомою і дев’ятою годиною вечора?
— Як де? На фабриці.
— Робочий день на фабриці закінчується раніше.
— А я на другій зміні.
— Добре, — полагіднішав Козюренко, — одягайтеся і пройдете з нами. Капітане, — наказав, — супроводьте!
— Що сталося? — не зрушив з місця Солонько.
— Уточнюємо деякі обставини, — невизначено відповів Козюренко. Не міг же пояснити Солонькові, що не має права відпустити його, поки точно не з’ясує, що той не вечеряв учора з Левинським.
…Садибу Гупача відгороджував від вулиці глухий дерев’яний паркан з умонтованою в нього дубовою хвірткою, оббитою залізом. Козюренко смикнув за дротину дзвінка, і у дворі зло загавкав пес. Ніхто не відгукнувся. Полковник знову посмикав за дріт. Собака люто кидався на хвіртку, нарешті хтось гукнув його, і Козюренко побачив у щілину, що від будинку йде жінка. Зупинилася біля хвіртки, постояла мовчки, запитала:
— Хто?
— З газової інспекції. Відчиніть, — відповів Козюренко.
— У нас усе в порядку.
— Перевірка всієї мережі…
— Зараз принесу ключі. — Жінка попрямувала назад. Козюренко перезирнувся з капітаном. Той показав, що може перестрибнути через паркан, та Козюренко похитав головою: для чого пришвидшувати події, все одно садибу оточено.
Жінка відчинила хвіртку, загнавши попередньо пса до будки.
— Раніше не можна було? — запитала, не приховуючи неприязні.
— З аварійної ми, тітонько, — розсудливо пояснив Козюренко, — десь пошкодило труби, й мусимо терміново знайти де. — Він попрямував вузькою забетонованою доріжкою до будинку, та капітан обігнав його і перший піднявся на ганок. Він штовхнув двері, не дочекавшись жінки, як господар, хазяйка попрямувала за ним, а Козюренко затримався на ганку, роздивляючись довкола.
Біля будинку густо посаджені кущі чорної смородини, попід парканом, що відділяв садибу від сусідньої, високий густий малинник, ліворуч — кілька старих вишень, крислатий горіх, за ним — сарайчик, до якого веде забрукована доріжка.
Надворі нікого, тільки пес знову вискочив з будки й рветься на ланцюгу, хрипко гавкаючи.
Козюренко вже взявся за ручку дверей, але раптом помітив, як неприродно згинаються кущі малини попід парканом. Метнувся туди, на бігу витягаючи з кишені пістолет, спіткнувся, ледь не впав, у кров обдряпавши обличчя, продерся через кущі й побачив, як хитається віддерта від паркану дошка.
І відразу на сусідньому подвір’ї ляснув постріл. Через секунду — другий…
Козюренко відхилив дошку, ледь протиснувся в дірку. Побачив: дільничний інспектор хитається, із розчепірених пальців правиці вивалився ТТ. А попід будинком, озираючись, біжить чоловік, у руці в нього — пістолет.
Козюренко помітив, як підвів чоловік руку, спрямувавши ствол на нього. Встиг подумати: стрілятимуть з парабелума — надійна й точна зброя в умілих руках. Вмить ухилився вліво, наче падав, і відчув, як куля обпалила вухо.
Чоловік стріляв чудово, враховуючи, що не мав ані секунди на підготовку й бив на бігу. Перед тим, як югнути за ріг будинку, озирнувся ще раз, і тепер Козюренко впізнав рудого Федора. Точно такий, як на фотографії: крута щелепа й глибоко посаджені очі під високим чолом.
Полковник устиг вистрілити, цілячись Рудому в ногу, та, певно, не влучив, бо той, не спіткнувшись, зник за будинком.
Козюренко метнувся праворуч, до якихось високих жовтих квітів — Рудий міг причаїтись просто за рогом і покласти його впритул.