Шрифт:
— Сидів. Правда, спиною до мене. Обличчя не бачив, але сіру куртку й чорний комір добре-таки пам’ятаю.
— Ви хоч ключі від машини забрали з собою?
— Аякже.
— О котрій годині приїхали тоді на студію?
— Пів на дванадцяту.
— Коли виявили зникнення машини?
— Близько першої.
— І це не стурбувало вас?
— Та гадав, що асистент взяв. Він їздив іноді.
— Ну й ну, — мовив Козюренко. — Головотяпство, ось як це називається.
З машини вислизнула Запорожцева. Поправила зачіску, осміхнулася Козюренкові. Полковник підкликав її.
— Щось є, Людмило Костянтинівно?
— Машину акуратно виметено й вичищено. Та куди вони дінуться? Ящики з хутром стояли в проході, терлися об сидіння й залишили на них фарбу. Я зібрала залишки фарби, дамо на аналіз, але й без нього, гадаю, не помиляюся.
— Подивіться ще в кабіні. Може, відбитки пальців чи ще якийсь слід?
Запорожцева кивнула й полізла до кабіни, а Козюренко підкликав шофера.
— Раніше бачили отого хлопця в сірій куртці? — запитав.
— Не можу твердити.
— І все ж він не раз бував біля студії,— впевнено мовив полковник.
— Можливо, але я не помічав.
Обстеживши кабіну, Запорожцева зібрала зразки грунту а коліс, сфотографувала машину. Взяла відбитки пальців у шофера, щоб звірити з тими, які знайшла в кабіні.
Червневий день довгий, та, коли вони виїжджали з подвір’я автоінспекції, вже смеркало.
Вранці подзвонили з Ялти й повідомили, що Іван Гаврилович Байдачний, наскільки вдалося встановити працівникам міліції, пробув там лише добу, влаштував сім’ю у знайомих, а сам вилетів до Ростова-на-Дону.
— Ростов — місто велике, — сумно посміхнувся Козюренко. — І все ж, Якове Павловичу, Байдачного треба знайти. Вилітайте, а я подзвоню, щоб вас там зустріли.
Переговоривши з працівниками Ростовського карного розшуку, Козюренко поїхав на квартиру Галати. Відчинила йому жовтолиця, з червоними очима жінка. Зиркнула на Козюренка неприязно і, не відповівши на привітання, гойднула головою, запрошуючи увійти.
Галати займали окрему однокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Видно, жили скромно, меблі — мішанина різних стилів: ліжко з нікельованими кульками й нове зручне крісло. В кутку старенький телевізор “Рекорд”, а на ньому гіпсова статуетка балерини.
Жінка запросила Козюренка сісти в крісло, а сама примостилася на ліжку, прихилившись плечем до спинки. Полковникові здалося: якщо б не прихилилася, не втрималася б і впала. Дивилася на Козюренка згаслим поглядом, і полковник подумав, що його слова не доходять до жінки, затнувся й повторив, а вона кивнула на ознаку того, що зрозуміла його.
— Сподіваємось на вашу допомогу, шановна Маріє Петрівно, бо мусимо знайти вбивць вашого чоловіка і, безумовно, знайдемо. Ми глибоко співчуваємо вам і впевнені, що ви жінка мужня і знайдете сили, щоб відповісти на деякі мої запитання.
Жінка кивнула, і якийсь вогник майнув у її очах.
— Вони розтрощили Іванові голову… — сказала ледь чутно. — Падлюки! — вигукнула раптом. — І куди ви дивитесь, міліція називається!
Козюренко знав, що в таких випадках марні виправдання і логічні доводи — просто треба, щоб згас спалах емоцій і людина заспокоїлась.
— Ми затримаємо вбивць вашого чоловіка, — мовив якомога переконливіше, — і мені чомусь здається, що один з них досить добре знав Івана Васильовича. Чоловік не розповідав вам про своїх нових знайомих?
Жінка скривилася, наче хотіла заплакати, та відповіла досить спокійно:
— Недавно він на швейній, і там усі нові знайомі. Тільки почав працювати.
— А поза фабрикою?
Жінка безнадійно махнула рукою.
— П’яничка якийсь з’явився… У пивній здибалися. Еге ж бо, хто з порядних людей вештається по пивних?
— Розкажіть про цього п’яничку. Давно вони познайомилися?
— Тижнів зо два. Іван прийшов напідпитку й каже: гарну людину зустрів, компанійську. Пляшку розпили й погомоніли.
— Де познайомилися?
— У шашличній біля ресторану “Зозуля”. Іван ще казав, що не витратив жодної копійки, пляшку, мовляв, Семен замовив.
— А прізвище, по батькові?
— Семен, і все… Казав — директор магазину.
— Якого?
— Я так зрозуміла, що промтоварного. Але поручитися не можу.
— Потім ще зустрічалися?
— Еге ж бо, зустрічалися. Знову мій з’явився назюзюканий. Я до нього: май, чоловіче, совість! А він мені: Семен — це людина! Шапку ондатрову обіцяв дістати, хто ще мені дістане? Я й подумала: еге ж бо, справді порядна людина, на товкучці за шапку ого скільки здеруть, а Іван давно про неї мріяв.