Шрифт:
— Тихше!
Той застиг з роззявленим ротом, дивився нерозуміюче, і Шульга вказав йому пальцем на підлогу. Знизу, мов з могили, долинули слова:
— Ви чуєте нас?
— Та чуємо! — закричав Шульга. — Що трапилось?
— Нічого страшного. Потерпіть трохи, скоро полагодимо.
Байдачний зиркнув на годинник. Зареготав нервово.
— Пропало моє побачення… — мовив скрушно.
— І гарна жінка? — поцікавився Шульга.
Байдачний хитнув головою, немов заперечуючи, та нараз посміхнувся криво й ствердив:
— Нічого.
Чомусь Шульзі здалося, що збрехав, либонь, побачення в нього було зовсім не з жінкою — що ж, тепер знайомі Байдачного нікуди від нього не дінуться.
— Жінки завжди запізнюються на побачення, — сказав підбадьорююче. — Може, встигнете. Давно в Ростові? — запитав, запрошуючи Байдачного до звичайної для пасажирів одного купе чи випадково зведених у спільному номері готелю людей розмови. — Спека тут…
— Недавно приїхав.
— А я тільки сьогодні. Дядько тут у мене, але тіснувато в нього. Ви в якому номері?
— П’ятдесят третьому.
— А я в п’ятдесят п’ятому! — удав, що зрадів Шульга. — Тож давайте знайомитися: Трусов Георгій Леонідович. — Простягнув руку, осміхнувшись широко й доброзичливо, як і личило провінціалові.
Байдачний сковзнув по ньому холодним, настороженим поглядом, і Шульга зрозумів, що той фактично вперше по-справжньому звернув на нього увагу. Погляд у Івана Гавриловича був чіпкий, либонь, обвести навколо пальця його було непросто, та весь якийсь лантухуватий вигляд Шульги та його наївна чи навіть трохи дурнувата посмішка вселили довіру в Байдачного — подав руку трохи зверхньо, як і личить людині, котра займає в суспільстві вищий щабель.
— Байдачний, — назвався і ледь потиснув руку майорові. — Іван Гаврилович до ваших послуг.
— І звідки ви? — поцікавився Шульга. Це була зовсім природна у таких випадках цікавість, і Байдачний не став брехати — та, зрештою, для чого, все одно заповнював листок новоприбулих у адміністратора.
— Киянин, — відповів.
— Бував, — аж зрадів Шульга, — бував у Києві, і скажу вам, могутнє місто. Зелень та все інше…
— А ви звідки? — ввічливо поцікавився Байдачний.
— Ого, — реготнув Шульга, — ми звідти, куди колись Макар телят не ганяв. — Він заздалегідь розробив досить вірогідну версію. — З Півночі.
Якесь зацікавлення промайнуло в очах Байдачного.
— Північ у нас велика, — мовив.
— Точно, — погодився Шульга, — у нас там кілометрів ніхто не рахує. А ви, дозвольте запитати, що в Києві робите?
Байдачний примружився й подивився на Шульгу мов на останнього нахабу. І все ж назвався, хоча й не-визначено:
— Начальник цеху.
— О-о! — підніс вказівного пальця Шульга. — Мене дуже тішить, що познайомився. Хоча й за таких обставин!.. — зареготав голосно.
Байдачний ковзнув по ньому колючим поглядом.
— То звідки ж ви? — запитав знову.
— Я ж кажу, з Нар’ян-Мара. У радгоспі — ветеринаром.
Шульга відчув, як Байдачний внутрішньо весь підібрався. Іван Гаврилович машинально поправив вузол краватки, ще раз огледів майора чіпко, немов намагався зазирнути в душу.
— Корів лікуєте? — запитав нарочито байдуже.
Шульга поплескав його по плечу, як малу дитину.
— Оленів, — пояснив, як пояснюють школярам відомі істини. — Які ж корови на Півночі?
— Вибачте! — удав збентеження Байдачний. — І справді який я нестелепа.
Тепер він дивився на Шульгу з цікавістю: видно, якась думка пробудилася в ньому, — майор знав яка, саме на це й сподівався, називаючись ветеринаром з Нар’ян-Мара. Він знав, що Байдачний уже не відчепиться від нього. І, щоб розвіяти можливі підозри, підкинув Іванові Гавриловичу деякий фактичний матеріал, котрий би зміцнив його позиції.
— Багато хто про нас так думає! — зареготав голосно. — Потрапили б до нас та побачили!.. Північ, то, скажу вам, — велике діло. Колись ми там такі міста побудуємо, як твій Київ. А може, й кращі!
По війні Шульзі довелося з півроку попрацювати в Нар’ян-Марі, бував і в тундрі, зустрічався з оленярами, тому й вигадав собі легенду, пов’язану з роботою саме там. Знав широту характеру людей Півночі, їхнє замилування своїм краєм, легку зневагу до мешканців спекотних південних міст — відповідно й поводився.
— І великий у вас радгосп? — запитав Байдачний.
Шульга знав, що Іван Гаврилович уже почав зондаж. Махнув рукою.
— Середній.
— Оленярський?
— Так, у нас там без оленя як без рук.