Завдання для обох видів жандармерії передбачалися аналогічні: запобігати злочинним діям, вести спостереження за правопорушниками як із числа військових, так і цивільних осіб; підтримувати громадський порядок і лад, сприяти становленню адміністрацій регіонів; стежити за точним і своєчасним виконанням посадовими особами розпоряджень військової та цивільної влади, мобілізаційних наказів; перевіряти легітимність перебування прибулих й підозрілих людей на контрольованій території, затримувати дизертирів; наглядати за роботою телеграфних і телефонних станцій, станом шляхів, мостів, дотриманням правил зберігання зброї та іншого військового майна; контролювати відповідність змісту друкованої продукції інтересам держави. Для формування Корпусу військовому міністру було асигновано із Державної скарбниці 30 мільйонів гривень. До складу Розвідочної управи Генштабу був прикріплений окремий відділ польової жандармерії чисельністю більше сотні бійців [484] . Взаємодія між військовою контррозвідкою і військовою жандармерією була досить тісною.

Варто додати, що Головний отаман С.Петлюра та військовий міністр полковник В.Сальський виношували плани по реформуванню жандармерії збройних сил. Передбачалося створити Окремий Корпус жандармів УНР з широкими повноваженнями щодо військ і цивільного населення. Для підготовчої праці (вивчення досвіду становлення і функціонування аналогічних структур - В.С.) в Румунію, Австрію і Чехію був командирований полковник А.Мельник. Однак з відомих причин ці зусилля не принесли бажаних наслідків [485] .

Справа вироблення організаційних підвалин і методів роботи військової контррозвідки не стояла на місці й розвивалася під впливом змін воєнно-політичної ситуації. Як відомо, в кінці квітня 1920 р. була підписана Варшавська угода між Українською Народною Республікою і Польщею. Військова конвенція цієї угоди передбачала об'єднання збройних зусиль держав у війні проти радянської Росії. З кінця квітня 1920 р. об'єднана польсько-українська армія почала рішучий наступ на "червоних", який закінчився взяттям Києва 7 травня 1920 р. Проте з початку червня ворогу вдалося взяти реванш: на ділянці фронту Канів-Біла Церква вони ввели в прорив Першу кінну армію С.Будьонного, завдали поразки 3-й польській армії, котра почала хаотично відступати. Вже до середини липня Червона армія перейшла р.Збруч і швидко просувалася по Галичині. Кіннота С.Будьонного вийшла у передмістя Львова. У Тернополі було проголошено прорадянський уряд "Галицької Радянської Соціалістичної Республіки" [486] . В цей скрутний для Української держави та її Збройних сил час керівництво Генерального штабу Дієвої армії УНР вживало додаткових заходів до посилення роботи спеціальних служб, у тому числі - військової контррозвідки.

19 червня 1920 р. начальник Розвідочної управи Генштабу УНР віддає "Руководящі вказівки начальнику контррозвідочного відділу", де містилися конкретні завдання по організації контррозвідувального забезпечення бойових дій армії. Перш за все увага керівників української військової контррозвідки зверталася на необхідність вдосконалення організаційної мережі цього напрямку роботи. Пропонувалося, крім існуючих офіційних посад контррозвідників при штабах з'єднань, запровадити при штабах дивізій і запасних бригад таємних резидентів по контррозвідці "для слідкування за настрієм військових частин і командного складу". Останні повинні були також негайно створити на місцях власну агентурну мережу, вести збір інформації через агентів і щотижня доводити її до Генерального штабу. Співробітників контррозвідки планувалося ввести, крім військових штабів, і до складу регіональних органів (філій) Інформаційного бюро Розвідочної управи Генштабу. При цьому пропонувалося розробити схему поділу території України із зазначенням місць дислокації філій. Начальник контррозвідувального відділу зобов'язувався особисто вивчати кандидатів на посади резидентів контррозвідки, виходячи з їх особистих і ділових якостей, виробити спільно з керівником Інформаційного бюро норми грошового утримання агентури, завести її особистий облік і журнал для фіксації надбаної інформації. Всю підготовчу роботу необхідно було провести до 1 липня 1920 р.

Розуміючи необхідність оперативного забезпечення військових і цивільних комунікацій, керівництво військової контррозвідки подбало про запровадження окремих спецпідрозділів на транспорті. До цитованих вище "Вказівок" додавалося положення про "Контрольні пункти". Вони мали розташовуватися у найважливіших залізничних вузлах і на перехрестях стратегічно важливих шляхів. Обрання місця дислокації й призначення начальника пункту здійснював особисто керівник місцевої філії Інформаційного бюро Розвідочної управи. До завдань контрольних пунктів входила перевірка документів "всіх їдучих залізницею чи іншим шляхом", відсіч спробам шпигунської діяльності та ворожої агітації на транспорті, підготовка списків підозрілих осіб для передачі у досьє Генерального штабу. Всіх українських військовослужбовців, що подорожували без документів, належало затримувати і передавати до військових комендатур.

Слід нагадати, що у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочної управи Генштабу було переведено вищезгадане Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії. До складу центрального апарату Інформбюро входили: 1-й (внутрішнього догляду), 2-й (зовнішнього догляду) та розвідочний відділи. На відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення Збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності в цілому на терені України, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення політичних настроїв військовослужбовців та населення взагалі. Відділ зовнішнього догляду здійснював спостереження за певними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Про функції останнього сказано вище.

Як відомо, Інформбюро при необхідності підпорядковувався й відділ польової жандармерії. "ІНФІБРО" мав свої регіональні органи (філії) трьох штатних типів: "А","Б", "В", а також філії при військових частинах з відповідними штатами. Причому до складу філії кожного типу входили підрозділи внутрішнього і зовнішнього догляду. Філія типу "А" мала ще й реєстраційний відділ, який вирішував питання криміналістики [487] .

У "керівних вказівках" про організацію військової контррозвідки, про які вже йшлося, була висунута вимога розробки детальної інструкції для роботи агентури. Незабаром її було укладено під назвою "Інструкція агенту внутрішнього догляду по контррозвідці". Документ передбачав певні вимоги до ділових і морально-психологічних якостей цих таємних працівників: вони мали бути освіченими, культурно розвинутими, добре обізнаними з реальним життям Республіки, комунікабельними людьми. Судячи зі змісту, малися на увазі штатні таємні працівники. Багато місця в документі відводилося характеристиці контингенту, що ним агент мав постійно цікавитись і всебічно його вивчати. До потенційних об'єктів його професійного інтересу відносилися всі особи, котрі ведуть часті розмови з українськими військовослужбовцями щодо військових питань; громадяни, які протягом тривалого часу підтримують контакти з вояками Армії УНР; торговці й контрабандисти; власники готелів, ресторанів, кафе, кінотеатрів та інших розважальних закладів, особливо тих, що відкрилися перед початком військових дій у даному регіоні; особи, що прибули з-за фронтової смуги, з територій, окупованих ворогом; мандруючі артисти, біженці, жебраки, повії та інші. За всіма підозрілими особами потрібно було негайно встановлювати нагляд, повідомляючи про небезпеку відповідних начальників. Взагалі контррозвідники зобов'язувалися працювати в тісному контакті з військовою владою, жандармерією, міліцією, надавати цим органам конкретні докази антидержавної діяльності осіб або груп громадян для проведення їх арештів та інших санкцій.

У разі виявлення осіб, котрі ведуть відверту шпигунську діяльність (наприклад, фотографують місця розташування військ, бойову техніку, фортеці, транспортні засоби), працівникам слід було негайно їх затримувати і передавати в міліцію чи жандармерію, проводити у них обшуки, вилучати необхідні речові докази підривної діяльності. Особливу увагу належало приділяти пошуку й знешкодженню технічних засобів розвідки і зв'язку ворога - таємних радіо- і телеграфних апаратів, пристроїв для підключення в мережу зв'язку українських військ. Для виконання своїх службових обов'язків штатним агентам дозволялося вести зовнішнє стеження за підозрілими громадянами, а також вербувати шляхом підкупу агентів серед військових і цивільних осіб, отримавши на це санкцію свого керівництва. Для систематизації зібраної інформації агенти інколи заводили власну картотеку, куди заносили такі дані: біографічні відомості про людину, її особливі прикмети, характер занять при Центральній Раді, Гетьманаті, службове становище до 1917 р., партійна належність; вчинки людини, на підставі яких до неї виник інтерес контррозвідки. Документ орієнтував на необхідність неухильного дотримання конспірації в роботі. Розшифровка агента допускалася лише у крайніх, надзвичайних ситуаціях.