Вистачало й недоліків в організації діяльності спеціальних установ, вирішенні ними питань внутрішньої безпеки, застосуванні запобіжних дій стосовно акцій противника. Не були скоординовані належним чином зусилля військових спецслужб Армії УНР та УГА після їх об'єднання. Але, якби й не ці недоліки, то лише силами спеціальних служб, яким бракувало кваліфікованих працівників і достатнього досвіду роботи, важко було захистити країну. Незважаючи на відчайдушну боротьбу Збройних сил УНР і широкий повстансько-підпільний рух, Республіка не змогла врятувати суверенітет у протиборстві з могутнім зовнішнім противником. За словами прем'єр-міністра УНР І.Мазепи, тогочасна Україна опинилася "між молотом і ковадлом" [506] . У листопаді 1920 р., зазнавши серйозної воєнної поразки, Директорія УНР змушена була емігрувати за кордон.

Серед внутрішніх причин поразки Директорії УНР однією з найголовніших слід назвати відсутність належної єдності нації, а відтак і слабкість національної еліти. Найактивнішою у розбудові незалежної держави була українська інтелігенція, яка складала лише маленьку частку населення. Вкрай слабка національна буржуазія також виявилася неспроможною консолідувати народ і підняти його на боротьбу за створення самостійної держави [507] . Не можна ігнорувати й зовнішні причини поразки. Передусім слід назвати змушеність вести жорстоку збройну боротьбу як на сході, так і на заході, з ворогами, з котрих кожний окремо був сильнішим за українську армію. "Але, - як зазначив один із авторів "Історії українського війська", - причини зовнішньої натури грають у долі народу другорядну ролю - бо ж кожна сама в собі сильна нація найде собі все приятелів..." [508] .

Таким чином, щойно створені нові інституції - розвідка та контррозвідка - за короткий період свого існування набули досвіду оперативно-розшукової роботи у всіх її напрямах. Крім того, саме в цей період, на думку автора, зароджується важлива ідеологічно-виховна засада професійної діяльності співробітників спеціальних служб: сплав національно-патріотичної спрямованості та ідеології державотворення, що вкрай важливо і для діяльності нинішніх спецслужб України.

Після закінчення першої світової війни в імперії Габсбургів розгорнувся рух за утворення самостійних національних держав. І на західноукраїнських землях настав якісно новий етап народних змагань. Здійнявшись у Галичині, хвиля загальнонаціонального повстання прокотилася Буковиною, Волинню, Закарпаттям [509] . Українці, як і інші народи Австро-Угорщини, виступали за ліквідацію ненависної монархії на своїх землях. Революційні виступи у Східній Галичині, Буковині, Закарпатті та на Волині швидко переросли в оборонну війну проти військ новостворених держав (у першу чергу Польщі) і тих, котрі існували й раніше (передусім Румунії). Гостроти й міжнародного резонансу набула збройна боротьба у Прикарпатті. Це пояснювалося, з одного боку, стратегічним, політичним і культурним значенням Східної Галичини та її центру - Львова - в історичному житті українського народу, а з іншого тим, що Прикарпаття було найважливішим регіоном територіальних домагань Польщі на сході [510] .

Коли Австро-Угорська імперія розвалилася, 18 жовтня 1918 р. у Львові зібралися представники громадськості ("з'їзд мужів довір'я"), щоб утворити Національну Раду - вищий орган майбутньої держави. Її головою став Є.Петрушевич. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття, тобто на етнічні українські землі в межах імперії. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини [511] .

Цю справу організував очолюваний сотником Д.Вітовським Військовий комітет(, створений у вересні офіцерами-українцями австрійської армії і поповнений у жовтні представниками січових стрільців. Перед виступом Комітет перейменували в Українську Генеральну Команду. Їй підпорядковувались створені у великих містах окружні команди. Велика увага приділялася роботі у дислокованих на землях Східної Галичини австрійських військових частинах, де переважали українці, а також серед розміщених у Буковині загонів Українських січових стрільців (УСС). Водночас налагоджувались зв'язки і взаємодія з населенням міст і повітів, де були осередки українського офіцерства [512] .

Організатори виступу, маючи у своєму розпорядженні незначну кількість (не більше 2,5 тис.) вояків-українців у складі розміщених тут австрійських частин, а також повстанські загони, оволоділи 200-тисячним Львовом, а згодом і всією Східною Галичиною [513] . У відозві від 1 листопада Національна Рада проголосила створення незалежної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської монархії. Закон від 13 листопада 1918 р. визначив її назву - Західно-Українська Народна Республіка й територіальні межі - суцільна етнічно українська область колишніх австрійських коронних країв Галіції й Володимирії та Буковини. Закон закріплював державну самостійність ЗУНР. В одному з його положень йшлося про те, що влада в новій державі належить народові, який мав обрати Установчі збори на "основі загального, рівного, прямого, безпосереднього, тайного і пропорційного права голосування без різниці пола" [514] .

Західноукраїнська державність одразу ж стала об'єктом агресії із Заходу. Ворожі війська рухались на Львів двома напрямками: бригада генерала Б.Роя - через Перемишль; з Любліна через Раву-Руську - бригада полковника Е.Ридз-Смигли. Соціальні верхи і політичні кола Польщі намагалися підняти населення на захист "польськості" східних земель. Після відновлення втраченої понад 120 років до того незалежності польської держави такі заклики знаходили широкий відгук [515] .