Серйозним фактором, що робив проблематичним успіх українського повстання, була наявність численного, добре організованого польського підпілля. Основними підпільними організаціями військового типу були: Польська Організація Військова (ПОВ), Польські Кадри Військові (ПКВ) і Польський Корпус допомоговий (ПКД) [516] . Вони мали чітку структуру, були зорієнтовані на захист великодержавних планів польських націоналістичних кіл, поширювали свій вплив на молодіжний, професійний, спортивний, жіночий рухи, а через них - практично на всі верстви польського населення Галичини. Вже у другій половині дня 1 листопада 1918 р. почалися відповідні дії польських груп опору у Львові. Окремі сутички переросли у бойові дії по всьому місту. Вони точилися насамперед за оволодіння чи повернення стратегічних об'єктів, широко застосовувались барикадні укріплення. З перемінним успіхом точилися запеклі вуличні бої. Поступово ініціатива переходила до польської сторони, яка спромоглася швидко мобілізувати свою львівську громаду та отримати збройну допомогу з Польщі [517] .

Розпочався період тривалої і нерівної боротьби ЗУНР за свою незалежність. Головні польські підпільні організації мали значні можливості щодо проведення розвідувальних та інших спеціальних заходів проти українських повстанців. Так, "поштовий" відділ штабу ПОВ займався збором таємної інформації через перлюстрацію державних документів власною агентурою серед поштових чиновників. З ПОВ активно співробітничали такі конспіративні організації, як "Союз самостійної молоді" та "Вольносць", котра мала свої таємні джерела інформації в ряді військових частин краю. У ПКВ були сильні позиції серед скаутського руху і в організації студентів-бойовиків "Страж академіцкі" [518] .

У розвідувальному забезпеченні дій польської сторони активно використовувалося місцеве населення. Для збору потрібної інформації залучалися підлітки, жінки, робітники. Вони чудово знали місто (на відміну від вояків-українців, котрі були мобілізовані з інших місцевостей і лише несли службу у Львові). Мешканці Львова - поляки стежили за розташуванням і діями українських загонів і своєчасно інформували своє командування. Польські розвідники діяли тактично грамотно. Особливо ефективно працювали розвідники з числа польських робітників. Як зазначав військовий історик А.Крезуб, вони себе зарекомендували "як боєвий елемент... відчайдушний і відважний, зокрема в розвідчій і зв'язковій службі незрівняний" [519] .

На думку автора, прорахунком Української Генеральної Команди на початку повстання була відсутність налагодженої системи розвідки сил і можливостей противника. І тому вона не мала точних даних про фактичну кількість і можливості бойових загонів поляків [520] . Правда, при підготовці до повстання і на початковому етапі збройного виступу з ініціативи Генеральної Команди та інших військових керівників у місця розташування польських груп опору надсилалися окремі вояки для збору відомостей про їх чисельність, пересування, дислокацію штабів, складів, важких вогневих засобів та настрої особового складу. Але це не вирішувало проблему [521] . Не приділялась належна увага агентурній роботі. Контррозвідувальні заходи здійснювались переважно у межах командирських функцій.

Уже під час вуличних боїв у Львові розгорнувся процес творення західноукраїнської державності. 9 листопада 1918 р. був сформований Тимчасовий Державний Секретаріат (уряд) ЗУНР. Його головою став К.Левицький, Л.Цегельський очолив Державний секретаріат внутрішніх справ [522] . Першими кроками уряду ЗУНР були: введення жандармерії і початок створення Української Галицької Армії (УГА). Однак сформувати за короткий час власне, достатньо надійне військо він не встиг, і польські збройні сили при активній підтримці Заходу, після жорстоких боїв 22 листопада зайняли Львів. Уряд ЗУНР змушений був переїхати у Тернопіль, а згодом у Станіслав. Тут до середини 1919 р. перебували основні урядові й політичні інституції західноукраїнських земель. 4 січня вийшов закон про "Виділ" (Президію) Української Національної Ради. Президентом став Є.Петрушевич. Було створено й уряд - Раду Державних Секретаріатів - на чолі з С.Голубовичем [523] . Передбачалося, що вищі законодавчі й виконавчі органи республіки забезпечать розробку організаційно-правових підвалин діяльності силових структур, в тому числі і спеціальних.

Події у Східній Галичині вплинули і на частину Волині, де перебували австро-угорські війська. Наступного ж дня після повстання у Львові жителі Володимира-Волинського створили Тимчасовий магістрат. Але українська влада проіснувала тут стільки ж, скільки й у Львові, - 22 листопада 1918 р. Володимир-Волинський захопили польські війська. Проти агресора повстали волиняни різних політичних напрямів. Найчисленнішими наприкінці 1918 - на початку 1919 рр. стали загони, що орієнтувалися на УНР. Проте українським силам бракувало взаємодії. Коли ж вони об'єднувались, окупанти зазнавали відчутних поразок. Так, 22 січня 1919 р. загони отамана Оскілка відбили Володимир-Волинcький [524] .

Успішній протидії агресії найбільше перешкоджала відсутність належної практичної допомоги з боку УНР. Польща неухильно нарощувала наступ на ЗУНР, яка від 22 січня 1919 р. мала статус "Західної області УНР", вела війну, просуваючись до Стохода й Збруча на Волині, котра вважалася безпосередньою частиною УНР, а та обмінювалась дипломатичними посланцями з Варшавою [525] .

З метою належного військового захисту своєї державності ЗУНР ще з листопада 1918 р. розпочала формування регулярної Української Галицької Армії і досягла разючих успіхів. Це формування відбувалося найефективнішим шляхом - знизу, на базі вірних проводу військових частин та бойових груп, і було завершене в січні-лютому 1919 р. У другій половині листопада 1918 р. УГА налічувала 25 тисяч вояків, у січні 1919 р.
– 70 тисяч, а через півроку досягла 100-тисячної чисельності [526] . Вищим органом управління УГА стала Начальна Команда. Командуючими УГА у різні періоди були: полковники Д.Вітовський, Г.Коссак, Г.Стефанів, генерали М.Омелянович-Павленко, О.Греків, М.Тарнавський, О.Микитка, а за часів ЧУГА - В.Порайко. Структура з'єднань і підрозділів армії неодноразово змінювалась. Однак встановилися головні ланки її бойових сил: корпуси, бригади і батальйони (курені), окремі частини, підрозділи артилерії, спеціальних і технічних військ, кінноти, авіації [527] .

У реформованій УГА належне місце зайняли розвідка і контррозвідка, хоча й були віднесені до "помічних формацій". Необхідно зауважити, що керівництво ЗУНР створило у збройних силах розвідувальну й контррозвідувальну служби значно оперативніше, ніж керівництво УНР. Це можна пояснити більш конструктивним підходом проводу Західноукраїнської держави до питань військового будівництва порівняно із заклопотаною політичною демагогією та "соціальними експериментами" Директорією. Зрозуміло, що збір важливої розвідувальної інформації й контррозвідувальне обслуговування військ були життєво важливі для Збройних сил ЗУНР під час запеклої війни з шовіністичною Польщею.