— Збагнув, — притакнув Тікірі.

— То зарубай собі на носі, що слуга не сміє пальцем доторкнутися до свого пана, тим паче шарпати його за одяг!

— Не розумію… — почав був Тікірі; хоча… постривай, постривай! Це ж на нього Жожо натякає: хто, як не він, Тікірі, в обід з радощів схопив панича за рукав.

— Чому не розумієш?

Тікірі глянув на Бандалу, той відвернув лице.

— Не розумію тому, що були ми товариші…

— Бо я був дурень, — пихато мовив Жожо. — Того ми й були товариші. Джентльмена то не принизить, коли він визнає свої помилки. Тож я й визнаю їх. Але тепер ти бачив, хто я?

— Бачив, — одказав Тікірі. — І це все, що ти хотів мені показати?

— Ні, — засміявся Жожо. — Іще оцей нагай! Я привіз його здалеку, аж із Південної Африки. Ось помацай його, він із шкури звіра, що зветься бегемот і що перемагає самого лева. Але я переміг бегемота! Я застрелив його, вполював. Розумієш?

— Еге, — сказав Тікірі. Тепер він справді все розумів, хоч вірив у стрілецький хист Жожо лишень наполовину.

— Помацай, помацай! — повторив Жожо. — Це найкращий нагай на світі, бо б'є аж-аж! Я вперіщив ним одного негра, більшого від тебе удвічі. Чув би ти, як він кричав!

— І він це стерпів? — схвильовано спитав Тікірі.

Жожо засміявся:

— Він лишився живий, тобто стерпів. Інакше-бо з нього був би чорний мертвяк.

Замовк, цьвохкаючи нагаєм. На мить запала тиша, лиш вічний голос океану уривчасто зітхав поблизу і вгорі, у кроні, ворушилося перисте листя пальми. Сонце низько висіло над фіолетовим обрієм.

— А тепер що-небудь скажи, — озвався Жожо. — Або ти, Бандало. Я дозволяю тобі це.

— Я не знаю, що міг би сказати, пане, — прошепотів Бандала.

— Словом, ти бовдур. То скажи що-небудь ти! — показав Жожо нагаєм на Тікірі. — Чи ти теж не знаєш?

— Знаю, — сказав Тікірі. — Ти страшенно змінився. То має бути дуже дивна та земля, та Південна Африка.

Жожо пирснув:

— Та земля в сто разів краща від цієї, ти, бовдуре! Там чорні нічого не дозволяють собі, шануються, там є лад! Але я дам лад і тут, на цьому безглуздому острові… — Раптом, щось згадавши, він дзвінко засміявся: — Ось послухайте, що я вам розкажу: коли мене там спитали якось, де мій тато, і я сказав, що в Калуеламагатарі, то всі попадали зо сміху.

— Чого? — здивувався Тікірі. Оцього-то він справді не розумів. «Калу» — по-сінгальськи «чорний», «ела» — «потік», «мага» — «великий» і «тара» — «пристань». Отже, ясно: «Калуеламагатара» — «Велика Пристань біля Чорного Потоку»; хоча пристані давно вже нема, річка теж скорше коричнева, ніж чорна, — це все нічого не міняє, назва села ні безглузда, ні смішна, що чудово відомо самому Жожо — адже він знає сінгальську мову. — Наше село знають геть скрізь, а наш острів найбільший і найліпший…

— Пхе-хе-хе! — зареготав Жожо й мало не впав з крісла. — Ваш острів! Таких островів сила-силенна, навіть не полічиш усіх!

— Де? — різко спитав Тікірі.

— Всюди на світі.

— А хто там живе?

— Хто! Коричневі, чорні, жовті і які завгодно. Словом, такі, ще дременуть на дерево, коли я стрельну. Власне, я можу й не стріляти, досить буде мені чхнути або ляснути в долоні.

Жожо мить милувався розгубленістю Тікірі.

— Не віриш?

— Ні.

Замість відповіді Жожо ляснув у долоні.

— Що, пане? — озвався з-за крісла Бандала.

— Вилізь на дерево й скинь мені горіх!

— Слухаю, пане.

Сонце майже торкалося океану, весь небосхил світився фіолетовим сяйвом. На гладіні води чорнів обрис острівця Калудуви з розкуйовдженим чубчиком пальм, але зовсім близенько височіла інша пальма, така сама розкуйовджена — та, що на ній тепер видно чорний вузлик, який повз помалу вгору. Немов чорний жук. Відтак згори шелеснув горіх. Гупнув.

І знову став Бандала на землі, потупивши очі, затикаючи ножа за пасок саронга.

— Тепер віриш? — запитав Жожо.

Тікірі відразу не відповів. Не міг. Щось йому боляче здушило горло, ніби зашморг, і він мусив напружити всі свої сили, щоб розірвати той зашморг.

— Ні! — вигукнув Тікірі. — Чом я маю тобі вірити! Ніколи й ніде я не бачив, щоб хто утікав на дерево, окрім мавпи…

— Ага!.. — звів Жожо палець угору.

— … та ще одного білого хлопця! — вів далі Тікірі, серце йому так стукотіло, що він увесь тремтів. — Але тому хлопцеві й пальми замало, бо він навіть власної тіні злякався. Накивав п'ятами аж за море. Хоч ніхто ще ані стрельнув, ані ляснув у долоні…