— Бандало! — гукнув Жожо. — Накресли пальцем риску на грунті.

— Слухаюсь, пане, — відказав Бандала й схилився до землі.

— Говори! — звелів Жожо Тікірі. — Далі. Що ти ще знаєш?

— Усе! Що це неправда, байки, оте твоє базікання. Ти брешеш і ще раз брешеш!

— Бандало! — зронив Жожо. — Накресли другу риску!

Бандала послухався.

— А що ж я брешу? — спитав Жожо в Тікірі.

— Геть-чисто все! Корчиш із себе пана, якому належать усенькі острови на світі.

— Лишень острови? — Жожо засміявся й ворухнувся в кріслі. — Бевзю, нам належить трішки більше! Нам належить усе. Море, небо, земля! На морі маємо кораблі, під морем маємо підводні човни, в повітрі маємо літаки, на землі маємо гармати й танки.

Тікірі заплющив очі. Нараз повірив. Авжеж, білі все це мають. Жожо не бреше. Цієї хвилини його опанувала невимовна втома. Він згорбився. Руки йому опустились і повисли вздовж тулуба, наче він їх зламав або вивихнув під час учорашнього змагання з веслом. Тікірі ж зараз думав про те весло, яке двічі випадало йому з руки, але яке він щоразу знову зводив. І саме цей спогад допоміг йому піднестися духом.

— Може, — сказав Тікірі. — Може, все те ви маєте. Але всенький світ вам таки, не належить. Що ви маєте під землею? Скажи, що ви маєте там? Нічого. Нічого й нічого.

— Ти так гадаєш? — осміхнувся Жожо. Мить глузливо споглядав Тікірі, примруживши очі, відтак процідив: — Щоб знав: під землею ми маємо рабів.

Тікірі перехопило подих. Він зрозумів, у кого мітить Жожо, кого хоче образити. Його небіжчика батька.

— Ти… Ти!.. — видихнув тяжко. Ступнув крок. Кулаки йому самі стислись, аж боляче засвербіли вчорашні мозолі. — Ти!..

Тут Жожо схопився з крісла, підніс батожище над головою, і на мент здалося, що шнур із бегемотової шкури свиснув у повітрі. Насправді ж то лишень панич засичав-засміявся.

— Ти… ти собако! — затнувся Тікірі.

— Бандало! — зарепетував Жожо. Він уже не сміявся. Але й не стьобнув. — Бандало! Зв'яжи його!

— Нема чим, — сказав Бандала тихо. Він досі горбився за кріслом, очі в нього були розплющені так широко, що в них відбивався фіалковий блиск крайнеба.

— Зв'яжи його, чуєш? Наказую тобі це! Бандала потупив очі й сягнув рукою до паска по мотузяний зашморг, з якого скористався хвилю тому, коли спинався на кокосову пальму, й пішов з тим зашморгом до Тікірі.

— Обернися! — сказав.

Він стояв упритул перед Тікірі, заступаючи йому Жожо.

— Тікай! — шепотів, не ворушачи губами. — Мерщій штовхни мене й тікай. Я тебе не дожену.

Тікірі не ворухнувся. Тільки підняв руки й схрестив зап'ястя, щоб полегшити Бандалі роботу.

— Дурню, — сичав Бандала. — Дурню… — Надів зашморг на кісточки Тікірі й стягнув. — Я його спутав, пане, — промовив уголос.

— А тепер прив'яжи його до пальми! — засміявся Жожо. — Обличчям до стовбура. Отак, гаразд. А тепер полічи риски, які накреслив пальцем на грунті.

— Дві, пане, — сказав Бандала.

— Ні, три! — виправив його Жожо. — Ти третьої не накреслив.

— Ви не звеліли мені, пане.

Жожо протягнув шнур нагая між пальцями, ніби зцідив з нього воду:

— Ти повинен іще багато дечого навчитися. Затям собі гаразд, що коли хто мене образить, ти маєш зробити карб. Це зветься бухгалтерією, розумієш? Ти — більше ніж слуга, ти бухгалтер моєї честі!

— Як вам завгодно, пане. Жожо простягнув йому нагай:

— А тепер усип йому. За кожну риску десять ударів. Він такий чорний, що сам я не хочу об нього калятися.

Бандала взяв нагай.

— Виконуй!

— Слухаюсь, пане, — сказав Бандала. Він тримав нагай у руці, дивився на сонце, що поволі поринало в море, і прагнув поринути разом із ним і ніколи більше не бачити неба. Ніколи більше вже не говорити «Слухаюсь, пане!», ніколи більше не бачити білого світу, бо на світі є Жожо Ліндсей. А головне — ніколи більше не бачити кокосової пальми, бо коло одної з них ось зараз стоїть Тікірі, і гола спина така рівна — випростана, виструнчена, і голова його височить аж до неба.

— Ах, Бандало, брехав я! — проникливо вигукнув Тікірі. — У смерті твого брата винна не мавпа вандура, а Жожо Ліндсей! Я знав це, але брехав сам собі, щоб не було мені так тяжко на серці. Відшмагай мене за це, Бандало, коли ти вже став катом!

— Я не кат! — сказав Бандала тремтячим голосом.

— Уперіщ його! Він тоді не такої заспіває! — верещав Жожо.

— Я не кат! — повторив Бандала гнівно. Він усе ще дивився на сонце навзаході, з якого залишилася тільки рожева половина, подібна до рожевого острівця, що пливе далеко в океані, — справжнього раю, бо до нього не досягне жоден пан, жоден Жожо Ліндсей.