— У мене жодного злочинця не знайдеш, — сказав Вікрена. — Але що це, брате? Бачу я, що ти прагнеш помсти, хоч ти нічого не повинен прагнути. Принаймні так говорять твої оранжеві учителі з лисими головами. — Він натякав на буддистських ченців, які голять черепи й носять ясно-оранжевий одяг.

— Не смійся! — вибухнув Тісса. — Ти теж винен у тому, що я можу втратити місце або принаймні багато грошей. Якраз сьогодні по обіді прийшов слуга з канцелярії і правив з мене п'ять рупій — інакше-бо, мовляв, викаже панові Ліндсею, що мій син помагав тобі вчора везти рибу.

— А що це пана Ліндсея обходить?

— Дуже, — спохмурнів Тісса. — По-перше, я вчора збрехав йому, що Бандала слабий. А попри те… — він затнувся.

— Попри те, пан Ліндсей боїться Альвара? — підказав Вікрена.

— Ні! Пан Ліндсей не боїться нічого, він досить дужий і джентльмен, — заперечив Ticca. — Тільки пан Альваро був удень у нього, й вони, напевне, говорили про тебе й про рибалок. Що саме, я не знаю.

— Зате я це знаю дуже добре, — засміявся Вікрена і, побачивши Тіссин подив, пояснив — Ні, я не підслуховував під дверима, але їхню розмову гаразд уявляю собі… Іди додому, брате. Я так гадаю, найкраще буде, як ти не шукатимеш Бандали. Скорше ти мав би допомогти йому втекти! А тоді міг би запевнити, що ти ні в чому не винен, що плив він зі мною без твого відома, а тепер утік, боячись твого гніву. — Вікрена підвівся. — Отож піди й скажи, що ти його зрікаєшся, бо він тебе зрадив.

Однак Тісса не ворухнувся. Відтак повернув обличчя до брата, і при тьмяному світлі каганчика видно було його смутні, налякані, нетямущі очі.

— Вікрено! — прошепотів він. — Невже ти думаєш, що я…

Не доказав. Підвівся. Вже виходячи, обернувся:

— Це страшно, Вікрено. Я-бо справді не знаю…

Але й цей раз не докінчив. Зник у пітьмі, а Жабин голос летів за ним услід, як ворона, крякаючи:

— Го! Тісса біжить до свого пана! Тісса може бігти, бо ще має ноги! Га-га! Пан йому їх лишив, ті ноги, тільки забрав щось інше…

Хлопці повернулись у хатину й лягли, притулившись один до одного: було дуже тісно.

— Що ви тепер гадаєте робити? — спитав їх Вікрена. — Найрозумніше було б, якби ви залишились у мене. Кажете, що той хлопець об ніж лиш трішки дряпнувся. Тож пан Ліндсей нічого страшного вам не може зробити. Я вас боронитиму від нього.

— Ні, ні! — відчайдушно вигукнув Бандала. — Я не можу тут лишитися. Боюсь батька і за батька теж. Його виженуть.

— Ото було б лихе, — буркнув Вікрена. — Шкода, могли б вирости з вас гарні рибалки.

— Не могли б, а напевне, — озвався Тікірі трохи ображено. — Щодо цього ти, Вікрено, й крихти не сумнівайся. Тільки от що я тоді ще міг би перемогти? Я вже все переміг: колючий дріт, кобру, червону машину… — Мить подумав, чи доточити до цього всього й голубу акулу… доточив, аби Вікрену скоріше переконати.

— Звісно, — всміхнувся Вікрена. — Але мені здається, що тут ворогів іще досить. Наприклад, пан Альваро і Ліндсей.

Тікірі зморщив у глибокій задумі носа.

— Ну, — сказав рішуче. — Радше я матиму справу з дикими слонами. Тобто я хотів би приборкувати слонів, проте Бандала хоче бачити докруж себе море. Тож я піду з ним, бо, ніде правди діти, я в усьому винен… Тільки от я не знаю куди, а Бандала теж не знає. Він не хоче залишити моря й не хоче йти узбережжям.

Вікрена поглянув на Бандалу:

— Що ж ти, власне, хочеш?

— Нічого, нічого, — захлипав Бандала; гірко було йому на серці: пішов у ніч батько, і він навіть не попрощався. — Не питайте мене! Хочу… хочу втекти кудись, де б ніколи не зустрів жодного білого. Вони приносять із собою все погане, усі нещастя.

— Пха! — вигукнув Дгаму. — То довелося б тобі добитись у джунглі межи гадюки. Але й туди б прийшли білі й здерли з тебе шкіру, бо мали б тебе за гадюку.

— Га-га! — засміявся Жаба. — Га-га-га!

— Дайте йому спокій, — мовив співчутливо Тікірі. — У нього велика печаль. А крім того, він, можливо, й має рацію, коли не брати до уваги, що хоче шукати якесь море без узбережжя. Це, зрозуміло, пусте, але я піду з ним і тішитиму його, і йтимемо ми доти, доки знайдемо порожню місцину біля моря. Там замешкаємо й зробимо собі човна…

— Безглуздя, ви не можете змайструвати човна, це велике мистецтво, — сказав Дгаму, який зажив слави човнярського майстра і дуже з того пишався.

— Коли так, то що ми маємо робити?

Вікрена задумався, хвильку було тихо, а тоді знов буркітливо озвався Дгаму — був це непривітний, похмурий ведмідь, але не злий душею:

— Є в мене в Талакеле сестра, в неї кілька років тому втонув син. Тепер йому було б стільки, як оце вам. Підіть до неї, передайте їй мій поклін, вона вас гарно привітає. Її чоловік плете сіті; він теж нудиться в самотності.