Життя навчило Джефрі Маккорміка, що руїни людей, до яких він так по-батьківськи промовляв, невиліковно засліплені: вони шукають причин свого лиха в чому завгодно, тільки не у власній безбожності. Отже, він не сподівався їх переконати й не дивувався, коли їх не переконував. Не дивувало його навіть, коли хтось із цих грубіянів у нападі люті чи відчаю посилав його до біса. Це Джефрі Маккорміка не вражало й не ображало. Мав свої правила, свої переконання, які зводилися до одного: за зло плати добром!

Згідно з цим своїм правилом він ізнов тільки смутно, докірливо всміхався — і тоді давав грішникові те найліпше, що взагалі міг дати: нагоду примиритися з усевишнім.

— Йди до хреста біля каплиці, — казав Маккормік, — і молись. Я буду з тобою духом і очима, бо дивитимуся на тебе у вікно й, коли треба, покличу тебе.

Понад півгодини не витримували навіть найтерплячіші, бо хрест стояв на осонні; звичайно грішники тікали вже за десять хвилин, дарма, що священик обіцяв їм картку на обід.

Таке й іще гірше ставалося безперестанку, і твердячи, що його ніщо вже не може здивувати, Маккормік мав святу правду. Однак, коли недавно він побачив перед собою хлопця-тубільця з біблією в руці й на власні вуха почув, що той хоче стати християнином, то на мить онімів. Нічого такого йому ще не траплялося.

Потім Маккормік подумав, що цього смердючого шибеника, мабуть, послав якийсь бродяга, котрий боїться сам прийти, бо вже отримав милостиню, або ж утік од хреста й тепер сподівається, що він, Джефрі Маккормік, піймається на гачок і дасть хлопцеві гроші. Але Маккормік відразу ж відігнав цю підозру: хто з ним — Маккорміком — раз познайомився, той не може бути такий простодушний…

Потому йому здалося, ніби хтось його — Джефрі Маккорміка — хоче взяти на глузи, тому й викупав малого лотрика у гноївці й підкупив, аби пішов до FINS і зіграв тут комедію. Таке може бути. Але як дошукатися правди? Послати хлопчиська до хреста? Ні, хлопець очевидячки поганин і молитися не тямить…

Так міркував Маккормік, перш ніж удався до свого другого найпевнішого й найліпшого засобу, себто проповіді.

Він поставив Тікірі до кута кабінету, відчинив двері, аби протяг послабив пах дур'яну, сів коло відчиненого вікна й довго своїм знаменитим, солодким голосом говорив про правдивість і любов. Коли замовк, щоб витерти лоба, зчудувався: хлопець стоячи спав.

Тож Маккормік удався до третього перевіреного способу. Власноручно приніс із кухні тарілку рису з м'ясом, поставив її так, щоб Тікірі добре бачив і чув їжу, і сказав, що вечеря буде за хвильку, одразу ж, як ти, хлопче, розкажеш усе щиро. Хто тебе послав? Звідки ти? Чия це книга?!! На жаль, Тікірі весь час казав те саме, тільки все тихіше й тихіше, дихав уривчастіше, а очі його, втуплені в тарілку, ставали щораз більші, аж здалося, що вони на пів-обличчя блискучіші від порцеляни:

— Хочу стати християнином. Книга моя. Втік із дому. Батько вмер. Послав мене білий чоловік, як звати, не знаю. Дайте, будь ласка, їсти, я голодний.

Джефрі Маккормік дав йому наїстися.

Спершу, однак, звелів служниці, аби вмила хлопця та обстригла йому чуприну, від якої так огидно тхнуло. Сінгалка Анулла, якій припало це невдячне завдання, затуляла носа, лаялась і торгала Тікірі що є сили.

— Негіднику! — бурчала Анулла. — Ой, смердить! Сиди, а то видеру тобі ці патли. Тьху, ну й гидота! В чому це ти купався, вошивцю?.. Ой, зомлію…

Була вона не зла жінка, але, як багато сінгальців, не любила тамільців.

Тільки по тому сів Тікірі до тарілки з холодним рисом.

Він їв так жадібно, що помітив пані Маккормік, аж коли наївся. Вона сиділа в тіні, коло стіни, біля свого чоловіка, й тримала його руку в своїй, як мати тримає рученя сина, котрий потребує захисту. Була вона куди більша, дужча, ніж він, Джефрі Маккормік. Віяло од неї чимось велелюбним, материнським.

— Тобі смакує? — лагідно поспитала вона в Тікірі.

— Так, мемсагіб.

— Тож їж, їж, — мовила пані Маккормік підбадьорливо. — А чого ти плачеш?

— Я не плачу, мемсагіб.

— Та ну! — засміялася пані, встала, і Тікірі побачив, що вона іще більша, ніж йому здавалося; коли пані схилилася над ним, в її очах забриніли сльози. — Та ну! Твоя чуприна… Вона ж бо так смерділа. Чого це вона так смерділа, чого ти такий брудний?

— Не буду, мемсагіб…

— Не зви мене мемсагіб. Зви мене пані Маккормік. У нас нема сагібів і кольорових, у нас є лиш добрі християни або погані християни. Яким християнином ти хочеш бути?