Пишна, яскраво-червона будівля на кілька під'їздів стояла за містом, біля океану, але гуркіт прибою марно змагався з карканням ворон: вони хмарами кружляли над дахом готелю, над пляжем з білим, як цукор, піском і над лісом пальмових пеньків. Колись тут був чудовий пальмовий гайок — але дирекція готелю звеліла вирубати його, сподіваючись у такий спосіб спекатися ворон, які гніздились у кронах пальм. Дерева загинули, а ворони спокійнісінько переселилися в інше місце, але щодня вертали до готелю, принаджені купами покидьків. Про все це Бандала дізнався, звісно, пізніше.

Бандала зайшов службовим входом і несміливо рушив коридором, засланим кокосовою доріжкою, аж поки побачив навпроти себе високого сінгальця, котрий так само несміливо йшов йому назустріч. Тільки коли зустрілися, Бандала зрозумів, що стоїть ніс у ніс сам із собою, із своїм відбитком у люстрі, що затуляло цілу стіну в кінці коридора.

Хлопець зачудовано дивився на себе. Він не заглядав у люстро відтоді, як утік із бунгало Ліндсея, і в цьому юнакові з розчарованим, навіть гірким виразом обличчя насилу впізнав себе — свій власний рот, свої власні очі… Чи то він сам од себе відвик, а чи дуже змінився.

Аж тут звідкись вихопився слуга індієць у тюрбані, такому ж червоному, як весь готель, і, загледівши Бандалу, наддав ходи, притупуючи правою ногою, ніби вже ладнався копнути прийшлого.

— Я йду до сагіба директора! — обачно вигукнув Бандала ще здалеку. — Несу йому оцю записку!

Індієць уп'яв очі у візитну карточку, тицьнув пальцем на двері з написом «Office», пирхнув і пішов геть.

Бандала постукав раз, удруге. Але чув лишень каркання ворон, а коли натис на клямку й прочинив двері, то побачив, що канцелярія порожня. На письмовому столі стояло кілька лікерних чарок, чорний телефон і дві ще чорніші ворони, котрі закаркали й вилетіли крізь одчинене вікно, заледве Бандала увійшов. Хлопець несміливо розглянувся. Стіни були обвішані фотокартками готелю «Голл фейс» зблизька, готелю «Голл фейс» здалека, готелю «Голл фейс» спереду, готелю «Голл фейс» ззаду, готелю «Голл фейс» збоку; скидалося на те, що директор ніколи ще не бачив свого власного підприємства на власні очі, принаймні не бачив його зовні…

Що ж робити — чекати тут чи перед дверима? Бандала нахмурив брови. Мабуть, мудріше не показуватися туди, за двері, де шалаються всілякі слуги. Тож він зоставсь у канцелярії. Зачинив двері й підступив до вікна. За білим, як цукор, пляжем блищало море, з далини шерегами, наче вояки, котилися хвилі, — була це та краса, що її хлопець давно вже не бачив. Під'їхала вантажна машина, зупинилася просто перед вікном і застувала все. Вистрибнув шофер, почав вивантажувати ящики з пляшками.

Раптом задзвенів телефон, і хлопець нерішуче обернувся.

За третім дзвінком зняв трубку й так вирішив своє майбутнє.

— Слухаю!

— Директор є там? — запитав хтось по-англійськи.

— Нема.

— То поклич його!

— Я не знаю, де він…

— Де б він був — очевидячки, спить! Гукни його, чорт забирай! Скажи, з ним хоче розмовляти пан Франклін.

— До ваших послуг, пане, — сказав Бандала. — Виконаю.

Поклав трубку й витер спітнілу руку об чуприну. Він ще зроду не був у готелі й гадки не мав, куди директори готелів ходять спати. Звісно, що до постелі або до гамака, — але де стоїть та постіль, де висить той гамак? Украй розгублений, Бандала вийшов у коридор… і опинився перед дверима навскоси навпроти. На них висіла табличка «П. Ван-Бален. Приватне», що могло означати лиш приватне помешкання. Постукав:

— Пана директора до телефону. Телефонує пан Франклін.

— Прокляття! Зараз прийду, — озвалося зсередини.

— Слухаю, пане, — сказав Бандала знов. — Перекажу.

Коли повернувся до канцелярії, на столі походжали вже чотири ворони, і то так нахабно, що Бандала добре попобігав, доки їх вигнав. Директор пан Вален тим часом говорив у телефон, скоса кидаючи люті погляди на сінгальського хлопця, котрого зроду не бачив.

— Бий його грім! — жбурнув трубку. — Що тобі тут треба, негіднику? Це ти мене покликав?

— Так, пане, — сказав затинаючись Бандала. — Я собі дозволив це… Я прийшов просити місце… маю рекомендацію.

— Чорт би його забрав! Навіщо ти взяв трубку?!

— Бо дзвонило.

— Прокляття, — буркнув директор Ван-Бален, ніби дивуючись, окинув поглядом Бандалині запилюжені ноги, довге волосся, — видно, хлопець з села, — і тут справді здивувався ще дужче. — Ти вмієш телефонувати? Де ти навчився?

— У храмі Буддиного Зуба…

Директор Ван-Бален витріщив очі.

— Що? Де?

— В Канді, у храмі Далада Малігава, — повторив Бандала. — Я слугував там ігуменові. Він був мною дуже задоволений…

— Я теж! Беру тебе! — зайшовся сміхом директор.

Був то невеличкий чоловічок, певне, голландець, років сорока, з рідким волоссям, круглим лицем і таким самим круглим черевцем, яке він підтримував обома руками, наче боявся, щоб воно не луснуло йому від сміху.

Реготався директор ще й пізно ввечері, коли за чаркою розповідав приятелеві той кумедний випадок. Розповідь мала такий успіх, що Ван-Бален негайно послав по Бандалу, аби той особисто розказав товариству про свої храмові пригоди. Було близько полуночі, Бандала прийшов заспаний, але чарка віскі, яку власноручно налив йому директор, остаточно розбуркала його. Бандала відчув огонь у жилах. Очі його зчудовано обмацували пишноту курильного салону — стіни з тикового дерева, м'які меблі, кришталеві люстри. Голова солодко паморочилась, язик наче говорив сам…