Несподівано для самого себе виляпав Бандала більше, ніж хотів; зокрема й те, як і з чого виробляють жертовні палички. Сагіби — здебільша торгівці з Коломбо, котрі приїздили сюди гульнути, — ці веселі сагіби мало не луснули од сміху. Вони відпустили Бандалу спати з рупією в жмені, звеліли принести собі нову пляшку й, пахкаючи сигарами, збуджено пасталакали про те, що ці окаянні тубільці, всі до одного, від кулі в гавані аж до найвищого буддистського бонзи — самі пройдисвіти та брехуни, самі шахраюваті лінтюхи, самі злодюжки… І ця ось голота, пробачте, гадає, що за рік тут сама пануватиме, керуватиме державою! Ха-ха, вмерти можна од сміху! А якщо — не доведи боже! — вони колись тут справді запанують, тоді, товариство, насміємося ще більше.

За два дні директор послав по Бандалу знову. Мав інше товариство, урядовців з гавані, котрі теж хотіли почути гумореску про «Найкращий блискіт на волосся».

Згодом це стало звичкою. Погравши в покер, почастувавшись анекдотами й випивши дві пляшки, пани згадували про того бешкетника, котрий жив між ченців. Хай тепер розповість іще про щось цікаве… Так дійшло до пригоди з цібетками. Бандала розповів, як у нападі обурення випустив цібеток на волю і як тоді тікав сам, іще швидше, ніж вони, розповів, як, власне, добувся він до храму, як з переляку скочив до рову з черепахами; розповів і про кумедію з королем жувальної гуми, як той перепудився подиху смерті. Дійшло й до його пригод у Анурадгапурі.

Тим часом Бандала вже зметикував, що має обачно порядкувати своїми приключками, аби йому їх вистачило якнайдалі, — треба приходити щовечора з новою пригодою, котра означає рупію, а то й дві рупії зараз, коли він догодить слухачам, тобто розкаже саме те, чого вони бажають. Він зрозумів, що сагібів дратують найправдивіші бувальщини, де він сам або інші тубільці поводяться добре, лицарськи.

— Не бреши, лотре, — осмикували вони його. — Не напускай нам туману, ми вас гаразд знаємо, ми не туристи й не американці! Розкажи-но, як то насправді було, напевне ж якась гидота.

Вони дуже хотіли чути, що тубільці ошукують, крадуть, дурять, а вони самі — тутешні сагіби — чудові, непохибні, все те виявляють і суворо карають.

Бандала догодив їм, розповівши про кухаря Ука Елару, як той крав консерви й носив їх уночі до Буддиної статуї. Обачно не сказав, що Ука Елара християнин, — їм це не сподобалося б, бо вони самі християни, — натомість доточив вигадану, зате яскраву кінцівку: білий сагіб, на ім'я Магараджа, кінець кінцем злапав кухаря на гарячому й дав доброго лупня. Ця побрехенька їм так припала до душі, що хлопець дістав за неї рупію та ще й жменю дрібних.

Взагалі Бандала заробив на Ука Еларі багато грошей, бо всі кухареві витівки поділив на кілька порцій. Для різноманітності Бандала поселив у таборі ще двох слуг і поділив між ними інші пригоди.

Однак, попри все те, Бандала незабаром вичерпався. Не знав уже, що розказувати, не мав пригод. Прикро: вечірня «служба» давала йому низку неоціненних вигод. По-перше, директор так пишався своїм «авантурником», що приділяв йому найлегшу й найприбутковішу роботу. Бандалі не доводилось, як іншим слугам, його одноліткам, ані посуду мити, ані черевиків гостям чистити. Він був на побігеньках: байдикував собі в холлі, доки котромусь сагібові заманеться послати його з листом до поштової скриньки, яка висіла одразу за дверима; або подавав м'ячі на тенісному корті, або супроводив гостей, що від'їздили, на аеродром чи на корабель, і носив їм легкі валізи, бо тяжкі одвозила вантажна машина. За всі такі послуги йому давали чайові, й коли Бандала вночі рахував свою виручку, то суми були такі, що в нього солодко завмирало серце.

Перед очима Бандалі поставали фантастичні видива того, як він скористає зі свого багатства. Ось Бандала ступає з Майєю да Сільва на корабель і пливе кудись далеко. Або ось Майя очікує його перед гарним будинком, не схожим на тутешні, бо стоїть той будинок у якійсь далекій країні.

Завжди в Бандалиних видивах була присутня красуня Майя, і завжди то було далеко-далеко відси, бо Майя зачарувала його своєю вродою, а на Ланці Вандала не хотів більше жити.

Нічого йому тут не подобалося. Все ошуканство, принаймні тут, на Ланці, і ні до чого іншого ти не здатний, тільки бути слугою — хіба що колись розбагатієш і втечеш із Майєю. Але щоб розбагатіти, треба брехати, й дурити, й корчити з себе мавпу.

Це гризло Бандалу найдужче — те, що він мусив блазнювати. Панам уже замало було пригод, пани хотіли, аби, розказуючи, він поводив очима, вишкіряв зуби, корчив дурні міни; якщо ж у нього це не виходило — вони лили йому до рота віскі або хлюпали за шию содову воду: і хоч-не-хоч він кривлявся.

Вода швидко висихала, але Бандала ще довго трусився, мов у лихоманці. Уночі він знову й знову згадував про Майю: коли вона вже приїде?! Грошей було ще дуже мало, щоб утекти з нею, а він сумував за нею, мріяв бодай побачити її, аби всміхнулась йому, мовила щось любе. Цього йому вистачило б — це додало б сили все стерпіти й з усього подумки сміятись. Він дивувався, чому це досі не побачив у готелі жодного знайомого, хоч люди тут мінялись, мов на вулиці. Дивно й прикро. Але Бандала був переконаний: перше знайоме обличчя, яке тут з'явиться, буде те довгасте, кольору орхідеї, облямоване чудовим чорним волоссям, з іще чудовішими очима.

І ось нарешті з'явилося перше знайоме обличчя… але не Майї да Сільва, а — Жожо Ліндсея.

Бандала сидів тоді в кутку біля ліфта, й Жожо його взагалі б не помітив, але Бандалу наче щось штовхнуло, й він устав.

— Диви! — вишкірився Жожо й зміряв Бандалу глузливим поглядом від голови до ніг. — Диви, заєць!

Жожо оглянувся до своєї матері. Але пані Ліндсей уже зайшла до їдальні. Надворі стояло авто пана Ліндсея, повне валіз: Жожо, певно, їхав учитися до Південної Африки чи до Європи.