— Добрим, пані Маккормік.

— Ах, Джефрі, — вигукнула пані зворушено, — я вірю, що з цього… з цього створіннячка ми зробимо людину, коли докладемо рук. Ось побачиш, так буде, Джефрі!

Джефрі Маккормік одкашлявся. Він уже впевнився: хлопця ніхто не послав, аби пожартувати, — він прийшов сам, і тільки тому, що був голодний. Ну то гаразд, бог не погребує й голодною овечкою — аби тільки про це не пішов поголос, бо вельми приємний будинок ураз стане пеклом: сюди посуне ціла хмара таких хлопчисьок. Хоч доброчинна установа покликана передовсім надавати одноразову допомогу білим чоловікам і жінкам — але ж це не притулок із ночівлею та повним утриманням для голодних тубільців. З другого боку, тяжко знехтувати першого тутешнього хлопця, котрий прийшов з біблією, де кінець кінцем написано чорним по білому: «Хай малі приходять до мене» і «Вчіте всі народи…»

— Ось побачиш, так буде, Джефрі, — повторила пані вперто.

— То я можу… то я зостанусь у вас? — вигукнув Тікірі. Очі хлопцеві метнулися до Маккорміка, до його довгастого, худорлявого лиця, до його срібно-сивої чуприни, до його замислено нахмурених брів. — Прошу вас! Я дужий, з усім упораюсь, я вже служив у сагібів! Я направду дужчий, ніж… ніж…

— Ніж що?

— Ніж будь-який дорослий чоловік!

— Тут тобі потрібна не сила м'язів, а сила віри, — проголосив Маккормік, своїм звичаєм поблажливо-прихильно всміхаючись. Його осяяло: взяти в будинок слугу — це зовсім інше, ніж узяти учня, а слуга, зрозуміло, водночас буде учнем. Але цього ніхто не повинен знати; й ніхто не може сподіватися, що він узяв більше слуг, ніж треба.

— Справді хочеш учитися? — спитав, щоб упевнитися.

— Так! — вигукнув Тікірі. — Навчуся геть усього… і прати, й прасувати білизну.

— Я не це мав на мислі, — знов усміхнувся Маккормік. — Тут ти вчитимешся любові, бо християнський бог є любов. Розумієш?

— Так, — відповів Тікірі вражено.

— Чудово! — зрадів Маккормік.

Того ж вечора пані склала для Тікірі першу молитву, в якій він дякував християнському богові за те, що пан і пані Маккормік узяли його до себе, хоч він був брудний і тхнув. Тікірі вивчив молитву без жодної похибки й проказував її з таким почуттям, аж пані просльозилася.

На подив, виявилося, що до прання й прасування в Тікірі куди більше хисту, ніж до християнської любові, яку йому пан і надто пані вперто втовкмачували. На відміну од пані Ліндсей, котра хотіла, щоб її всі боялися (це було дуже зле), пані Маккормік мріяла, щоб її всі любили (це було куди гірше). Вона звикла сидіти у ванькирчику, де Тікірі прав і прасував, дивилась, як хлопцеві працюється, й говорила про милосердя й доброчинність, що ними вона ощасливила хлопця.

— Ти повинен нам бути вдячний, мені й панові Маккорміку. Ти нам удячний?

— Так, — кивав Тікірі. — Так, дуже.

— Ти кажеш це якось непевно! Чи це мені так здається? Придивись, прислухайся до свого сердечка, може, ти в ньому щось виявиш!

Пані Маккормік смутніла й зітхала:

— Не знаю, не знаю… Я побоююсь, що з тобою буде зле. Ти повинен нас любити, хлопче! Це перша заповідь божа! І затям, ми все для тебе зробили! Могли ж замість тебе взяти іншого хлопця, куди ліпшого, а може, навіть білого, або принаймні не такого чорного, як ти. Ти ж не думаєш, що ти світлий і гарний?

— Ні, місіс Маккормік, — відказував Тікірі. — Я знаю, що я дуже чорний і негарний.

— Це добре, — всміхалася пані, трішки заспокоєна. — А тепер згадай, в якому стані ти до нас прийшов, до мене і пана Маккорміка. Бруд так аж капотів з тебе, а тхнуло як! А ми тебе взяли, привітали, вмили тебе, нагодували. Але для тебе це, мабуть, нічого не важить!

— Ні, — сказав Тікірі. — Я знаю, що це добре. Дякую вам.

— Мені не треба! — скромно вигукнула пані. — Богові повинен дякувати. Ми лиш його знаряддя, а він — безмежно добрий. І ти це повинен пам'ятати! Чого, думаєш, ми взяли тебе? Аби привабити твою чорну душечку. Але чи привабили ми її насправді? Скажи, що ти відчуваєш до бога? Заглянь у себе, прислухайся…

Вона товкла, товкла воду в ступі, аж поки втомлювалась і йшла переодягатися. Йдучи до дверей, як правило, зупинялась і зблизька дивилася на Тікірі.

— Бог не дав мені діток, але натомість послав мені тебе. Не знаю, чим я завинила. Та, скільки стане моїх кволих сил, нестиму цей хрест.

Але іноді материнська ніжність опановувала її так, що пані нахилялася до Тікірі й зводила йому пальцем підборіддя:

— Покажи мені свої оченята. Очі — віконця до душі, це ти, мабуть, знаєш?

— Так, знаю, — казав Тікірі.

— Ну, й, — всміхалася пані. — Не одвертайся, не соромся. Хоч я біла, але всі ми походимо від Адама та Єви. Ти ж бо вже знаєш, хто то були Адам та Єва?

— Знаю, — стогнав Тікірі.

— Це чудово. Тож ти знаєш також, що вони згрішили і їх вигнано з раю. Май це собі за приклад.

— Гаразд, матиму, — видушував з себе Тікірі. Він зціплював зуби, аби не крикнути чогось страшного. Чого саме — не уявляв собі, знав лише, що тоді його вигнали б з раю, і це було б іще страшніше, бо він умер би від голоду. Колись він нерозважно подався у світ, не журячись тим, як прогодується. Тепер він на таке не зважився б… Та мить, коли овочівник ухопив його за руку й розмазав йому по обличчі гнилий дур'ян, та мить залишила в Тікірі незгладний слід. Наче рана, що ніяк не гоїться й пече, коли торкнешся її… І ти вже боїшся ворухнутись, аби не діткнутися тієї рани.