— Привіт, двійник! Ну, як я тобі? — Він усміхався, тряс мені руку, плескав по плечу. — Розумієте, Роберте Павловичу, приїхав до мене у Соцмістечко, влаштував вечірку, залицявся до моєї дівчини. Словом, розійшовся.

— Ти з машиною?

— Так.

— Тоді давай до мене додому, розвантажуйся. Поки що поживемо разом. І Андрія підкинь по дорозі.

— Гаразд. — Глінка широко всміхнувся і спитав: — То що, працюватимеш з нами?

Про це мав би запитати адміністратор, але Глінка випередив його. Я підвівся, підійшов до вікна. На перехресті скупчилися десятки машин, які йшли сюди на підйом з окружної дороги. Знайомі з дитинства вулиці були якісь незвичні й навіть трохи чужі. Мабуть, тепер я бачив їх по-новому. Незвичний для себе був і я сам після цієї розмови, після всього, що трапилось.

Значить, був рейд… Значить, кільце інтуїтивного розуму і справді вирвалося далеко за межі сьогоднішніх знань, і все, що сталося зі мною, — логічно пояснима дійсність.

Я обернувся.

— Не знаю, Валентине… Роберте Павловичу. Дайте подумати.

Та я вже знав, що погоджусь. І головне — бачив, що й вони знали й раділи.

Ми знову вдвох — на безлюдній косі пляжу. З сірого моря напливають холодні лютневі хмари, прозора хвиля розмірено шелестить у крижаній береговій кірці… Олена — у тій самій шубці, в якій я зустрів її тоді… Невдовзі звечоріє, ми самі на всьому узбережжі, серед пошматованих зимовими штормами кольорових навісів і грибків…

— Знаєш, — раптом сказала Олена, — весь цей час у мене було таке відчуття, ніби я зраджую тебе, щоб цього не зробив ти сам.

Скидалося на мелодраму. Я на мить засумнівався, чи розумно вчинив, приїхавши сюди, в цей край, який знемагав у чеканні далекого літа. Олена викликала мене телеграмою. Вона з трьома помічниками мала демонтувати решту нескладного обладнання “Ілюзіону”, хоч Роберт і не особливо за нього тримався.

— Не зробив… — повторив я машинально.

Олена йшла попереду вздовж самого краю крижаної води. Я ступав по жорсткій корі мерзлого піску.

— Чому ж ти одразу все не пояснила? Тоді, в парку… Ще рік тому?

Вона обернулась, ртутний відблиск холодних морських просторів лежав на її обличчі.

— Гадаєш… мені легко було тримати все це в собі? По-перше, Роберт, він суворо-пресуворо заборонив; звірив твою персональну установку з “прогностикою” — є там у нас така спеціальна машина, — і вона щоразу видавала негативний результат.

— Чортова “прогностика”!.. А по-друге?

— А по-друге, я знаю тебе краще за будь-яку “прогностику”. Тебе можна переконати лише таким чином… Діянням, ось яким.

Мабуть, так воно і є. З цим не можна не погодитись.

— І ти з самого початку була з ними?

— Так. З Робертом познайомилася ще студенткою — прийшов до нас на курс дуже цікавий дядечко, провів блискавичні дослідження над нами всіма, запропонував тести, зняв енцефалограму. Відібрав трьох, серед них була і я.

— Він весь час займався інтуїцією?

— Звичайно. Це його тема, так само, як твоя — інерцоїд. Саме тому він учепився за тебе. Роберт любить одержимих…

— “Ілюзіон” — служба покликання?.

— Не іронізуй, Андрію. У твоєму випадку це абсолютно точно. Роберт так і сказав: “Ми йдемо на це не лише тому, що ризикуємо втратити лідера, що пропадає унікальна наукова розробка…” Він запевняв, що йдеться про твою долю!

— Якось і сам дійшов би істини…

— Я бачила, як ти до неї доходив. І була готова на все, щоб ти став колишнім… Навіть якби довелося втратити тебе…

Слід гадати, що так і сталось. Я промовчав — не знаю, що казати в таких випадках. Ми поволі наближалися до вицвілого каркаса “Ілюзіону”, що бовванів удалині. Він скидався на викинутий хвилею корпус розбитої баржі.

— Сьогодні все відвезли, — сказала Олена.

— Що ж там усе-таки було? Вона всміхнулася.

— Звичайна апаратура, тепер уже серійна. Для знімання характеристик у трьохсот глядачів одразу. От і все. Та коли я привела тебе…

— Ну, ну!

— Поставили ще один блок, активний… каталізатор. Він стимулював контакт, інтуїтивний контакт. Але ти тоді… був не зовсім ти. Ти був дезорганізований, пригнічений, деформований як особистість. Некомунікант, як визначив Роберт.

— А хто ще знав про це? Я підозрював майже всіх.

— У курсі були Віра, лікар, чоловік, про якого ти подумав, що він п’яничка — тоді, перед святом, — і ще кілька наших, котрі супроводжували тебе по черзі. Ну й клопоту ти нам завдав!

Ми стояли під старим навісом із склопластику. Заходити всередину не хотілося.

— А синтез у п’ятірку для рейду?

— Це не важко було зробити, внутрішньо ти став майже колишнім, треба було лише вловити пік…

Я згадав керн. Досі не вірилося в це переживання.

— Та-а-к, засліплює… І все ж недостовірно.