Чи може статися так, що все своє життя я проведу в цьому засланні, у далеких, чужих мені областях буття, в безрезультатних пошуках своєї коханої? І які сумнівні ці пошуки мініатюрного, замкнутого щастя серед численних варіацій людського буття, свідком яких довелося мені бути! Як примирити їх масштаби? І чи може бути у мене ще якесь призначення?

…У безликій реальності Анга, у придорожньому кафе сидів я вже не одну годину, міркуючи, що діяти. Важко було в цьому зізнатися, але переходи з одного буття в інше, безконечні, марні пошуки Станки починали мені добряче набридати. Я став подумувати про притулок на тривалий час — може, й на все життя — в одній із реальностей, яка найбільше приглянулася мені.

Звичним рухом я набрав код Імперії і ввімкнув варіатор.

До моменту, коли я потрапив в Імперію, вона вже цілком забрехалась, пропилась і прокралась, була охоплена анархією, розкладалась. Центральною, колись розкішною, вулицею брів різношерстий люд: на узбіччі — острови згорілих машин, з розбитих вітрин несло смородом паленої синтетики, попіл і листя кружляли в повітрі, падали на голови людей, як снігопад. Та ніхто не звертав на це уваги.

Я дістав з портфеля светра і надів поверх сорочки. Два підозрілі типи дивились на мене, перемовляючись у півголоса. Попереду, кварталів за два, щось відбувалося, чулися крики й одноманітні короткі повискування сирени. Промчав патрульний джип з солдатами у глибоких касках — мені здалося, що всі вони, а також водій добряче п’яні. Зі стіни косо звисав портрет опасистого лисого старигана, прострелений у двох місцях.

За весь час своїх мандрів з допомогою варіатора я не відчував якихось незручностей, все було гаразд. Мимоволі я схопився за кишеню, де лежала табличка, — вона була на місці. Цей мій жест, очевидно, злякав волоцюг: вони повернулись і почимчикували геть.

Три геліокоптери з’явилися над високими будинками, один з них випустив хмарку листівок. Я підібрав одну: той самий портрет диктатора, ті ж заклики до вірності йому й самопожертви, що й скрізь на стінах, у вікнах, навіть на стовпах. Все це не вельми подобалось мені. І все-таки шанси пошуку тут були досить високими, як казав Нестор. Я повинен був використати їх максимально, перш ніж оселитися в Анга.

Поки я стояв у нерішучості перед сяючим фасадом нічного клубу, дещо попсованим розгонистим написом по всьому вітражу, вулицю заповнив натовп, який висипав із ближнього провулка. Це був згусток, тромб, що закупорював вулицю метрів за сімдесят від мене. І в цей натовп ударили струменями брандспойти чи то піною, чи газом, я не міг розібрати. Крики, гуркіт танків, що з’явилися невідомо звідки, і, головне, — вибух газової міни неподалік від мене. Я метався у темному під’їзді нічного клубу, щосили гамселив у зачинені скляні двері.

З-за конторки біля входу хтось підвівся (то був швейцар), байдуже глянув на мене і знову зник.

— Чого ти там товчешся, недотепо? — гукнув мені на бігу хлопець у розірваній куртці. — Линяй чимдуж!

Пролунали постріли — звук, що нагадував відкупорювання пробки. Гумові кулі застрибали, наче м’ячики, по плитах панелі. У паніці я тупцював під дашком входу, гарячково намагаючись вийняти з кишені рятівну табличку, щоб набрати код будь-якої реальності, бо тільки всемогутній варіатор міг визволити мене звідси. І саме в цю мить страшний удар у сонячне сплетіння майже переломив мене навпіл…

— …Друже, як ти? — з пітьми, підсвічене каганцем, на мене дивилося незнайоме обличчя.

Я поворухнувся — тіло було немічне. Тверде ліжко скрипнуло. З маленького віконечка лилося тьмяне місячне світло.

— Починає приходити до тями, — сказав чоловік з каганцем і відійшов від мене.

П’ятачок світла перемістився і освітив групу чоловіків за столом. Їх було шестеро, і всі вони, очевидно, з нетерпінням чекали продовження перерваної розмови.

— Так от, Чіпе, — мовив один із них з кучерявою борідкою, тут сказано, що питання треба вирішити найближчим часйм. — Він помахав над каганцем якимось папером. — А чим ми можемо відповісти на це? Чи маємо ми зв’язок, інформаційний центр, зброю? Можу доповісти комітетові — нічого цього у нас поки що немає.

— Усе є! — заперечив хтось.

— Потенційно, — почулося з кутка.

— Звичайно, втрачено багато часу. — Чоловік, котрий підходив до мене, забрав папір із рук бородатого. — Хунта значно випереджає нас. І агентура у неї досвідченіша. Видно, охранка цього лайна (далі він іменував диктатора саме так), починає потихеньку перебігати до них. Даремно дехто гадав, що досить його повалити — і ділу кінець, мовляв, революції ніхто більше не стоїть на заваді. Він запалив, схилившись над каганцем.

— Ми забули про заразу розкладу. Про люмпена, карних злочинців, паразитів, погромників, які вичікують підходящого моменту, щоб дірватися до жирного кусня. Тепер стало ясно, що їх терор може бути страшнішим, ніж нинішній режим.

— Цей режим конає в агонії.

— Саме в цьому і складність становища. Саме тепер слід переорієнтувати мету руху і негайно починати боротьбу з головним ворогом — фашизмом, що активізувався. Це, товариші, питання самого нашого існування.

— Боротися з жабами, коли вони захоплять владу, буде неймовірно важко, — обізвався високий чорнявий чоловік, який досі мовчав. — А мішок з лайном майже готовий передати їм трон.