Потім Джунго. Серед високих, енергійних мешканців цієї реальності я зустрів Станку-ІІ — її темношкірий варіант. Вона була оператором хромопульта в Превені (одна з метрополій), виглядала трохи молодшою за Станку, стрункішою, я б сказав, спортивнішою. Я так і не дізнався, як її звуть: стежив за нею здалеку з холодним захопленням.

Хромопульти нашій реальності невідомі, в усякому разі я про них нічого не чув. Вони служать для складання колористичного коду в спеціалізованій системі інформації, суті якої я так і не збагнув.

Я не смів підступитися до нової іпостасі моєї коханої — у спалахах різнобарвного полум’я, наче цариця полярного сяйва, Станка-ІІ легко приборкувала водоспади світла, фарб, кольорових вихорів, примарних форм. У чорному костюмі, схожому на фрак, з дуже короткою зачіскою — такої ніколи не носила Станка, — вона легко й чітко чаклувала над пультом. Усе це відбувалося на околиці перенасиченого технікою міста, в червоному глянцюватому білдінгу, куди привела мене ретельно опрацьована схема. Довкруг снували мешканці Джунго, на диво непосидючі істоти, — такої величезної кількості засобів пересування я не бачив у жодній іншій реальності. В одязі із порівняно бідної області Сублімат я сам собі здавався сільським недотепою всередині величезного досконалого механізму.

Я стояв біля кабіни Станки-ІІ дуже довго, вона помітила мене і кілька разів стурбовано зиркнула в мій бік. Довкола всі були чимось зайняті, я не зустрів у місті жодної людини, яка б тинялася без діла: Джунго була повнокровним прагматичним світом, не схильним до рефлексів. Неподалік виднілися ще три хромопульти, ними управляли чоловіки. Нарешті я покинув глянцевий білдінг із сильним порушенням зору і з певністю, що Станка-ІІ цілком чужа мені, недосяжна, як Магелланові хмари…

В Теті — релігійні чвари. Жінки носили головні убори, що нагадували густі накомарники, які майже цілком закривали обличчя; можливо, як обіцяв Нестор, у мене були чудові шанси для пошуку саме тут. Але цей убір-маска… І все ж я пробув у Теті досить довго, сподіваючись на чудо. Станка-ІІІ, я відчував це, була десь поруч, лише руку простягни… Вервечки задрапірованих жіночих постатей у затишних вуличках білокам’яних поселень, оточених гігантськими платанами, протяжні голоси глашатаїв, котрі закликали до молитви, — відчувалося, що віки тут минали одноманітно, плелись, як караван верблюдів.

Я майже звик подорожувати з реальності в реальність, наче пасажир, котрий набирає код маршруту в пневматичному метро. Одного разу я навіть скористався табличкою перехідника в Еко, щоб завершити суперечку з одним доморощеним філософом, котрий стверджував, що реальність може бути лише єдина (він, звичайно, мав на увазі свою). І все ж було ясно, що багато мешканців різних реальностей настільки відповідали їхнім умовам, що не змогли б і дня прожити в якійсь іншій реальності.

Лиш тепер я збагнув, яким своєрідним був розвиток моєї рідної реальності, яка досягла такого високого розвитку, що стала використовувати феномен проникнення утилітарно. Яскравий приклад — мій вирок.

У Зет, серед пуритан-аграріїв, які возвели жебрацтво в культ (незважаючи на досить високий розвиток техніки), я розмовляв з одним із ідеологів цієї течії, який поставив собі за мету максимальне зменшення власних потреб. Розмова наша відбувалася на ріллі. Мій співбесідник, босий, в рубищі, важко ступав піщаною борозною, налягаючи на самохідний плуг. Я крокував поруч.

— Витратити всі свої душевні сили на пристрасть до жінки? Невже у тебе немає справжньої любові?

У діалекті Зет існувало чимало тонкощів, тому я не одразу збагнув, про що говорить мій співбесідник.

— Але ж… кохання до жінки… що може бути прекраснішим?

По правді сказати, я відчував, що фраза ця звучить трохи фальшиво. Життя мешканців Зет — щоденна важка праця, а кохання зводилося в них до тілесних утіх. Однак у моєму арсеналі був чималий досвід знайомства з іншими реальностями. Жодна з них не могла дати мені якоїсь альтернативи з цього приводу. По суті, вони цікавили ме”е лише як такі, де перебувала Станка-І.

— А може, брате, ти маєш на увазі любов до ближнього?

Старий зупинився, витер піт з чола подолом брудної сорочки. Великий овід сів йому на вилицю. Орач скосив на нього оком і лише тоді, коли той наситився і полетів, продовжив нашу розмову. Я перепитав:

— Любов до ближнього?

— Саме так.

— Але ж це справа автоматів!

— Автоматів? — здивувався він.

— Звичайно, усілякої автоматики сервісу. Вона набагато надійніша, ніж люди. Автомати не сплять, не забувають, не грублять, на все реагують правильно і вчасно.

Аскет здивовано дивився на мене. Зет сповідувала терпимість і всепрощення, внаслідок чого почуття її мешканців виснажились до краю. Мабуть, у слово “любов” старий вкладав абстрактний смисл.

— Тобі треба до нашої общини, брате мій. Ти самотній. Так скінчилася наша бесіда. Ти пропонуєш мешканцеві

Зет душу, а тобі пропонують навзамін полювання на зебр (Афро), віщунку-знахарку (Сублімат), п’ять дівчат різної масті (Еро), місце в привілейованій гробниці в області закоренілих некрофілів (Стікс). Тепер ось цей обідранець заманює мене в общину, щоб серед фанатичних подвижників я чимскоріше позбувся гніту навіяного мені згубного потягу.

— Іди до нас, брате, треба шукати єднання з людьми.

Старий узявся за плуга й уклонився мені. Худі лопатки напружились під вицвілою сорочкою, старечі ступні стрягли у грунті. Я дивився йому вслід. Він аж ніяк не приваблював мене, я не збирався заглиблюватись у принципи їхнього добровільно-каторжного гуманізму, однак старий усе ж спантеличив мене: він поставив запитання, але не підказав відповіді.