Я насторожився.

— Особисто я не раджу вам користуватися трасами, прокладеними в Імперії, Там зараз досить кепсько.

— Не має значення. Знайду її, де б вона не була.

— Так-то воно так… — виконавець невиразно всміхнувся. — Однак ми все ж повинні попередити людину про можливі наслідки вибору. Я вам рекомендую Еко. Може, там пошук буде триваліший, зате гарантія благополучного кінця. Еко взагалі вирізняється гармонією і миром.

— Ясно.

Я підвівся. Нестор вручив мені пласку коробочку, щоб повправлявся. Поки що без зв’язку з варіатором. Я набрав код варіації в Еро.

— Правильно, — сказав Нестор. — Тепер Сентро, Прекрасно.

Копія схеми, віддрукована на зворотному боці табло, відтворювала у зменшеному вигляді розкладку Нестора, дещо спрощену, поряд з нею — табличка сполучень. Я набрав ще кілька варіацій.

— Помилитися ви не можете. У будь-якому випадку це буде одна з призначених для вас траєкторій. Крім цього, цим табло не зможе скористатися ніхто інший — варіатор безпомильно ідентифікує.

— Зрозуміло. Дякую.

— Нема за що. Це наш обов’язок.

Якусь мить ми дивилися один на одного. Дивна річ, цей рядовий судейський чиновник Нестор був мені зараз навдивовижу симпатичним — остання людина, яку я бачу в своїй рідній реальності: лисуватий кремезний блондин у брунатному мундирі, доброзичливий і гуманний, наскільки це дозволено судовому виконавцеві. Зволікати не було сенсу, і Нестор, розуміючи це, також підвівся з-за столу.

— Зв’язок з варіатором, — сказав він у мікрофон. І мені: — Усе буде гаразд.

Я все ще не зважувався. Дивне відчуття — як перед розстрілом. І взагалі, чи існують ці реальності насправді? Нестор усміхнувся.

— Особливість будь-якої реальності — її існування. Отже, з чого почнемо?

— З… з Теті. А втім, чи не однаково?

— Ну, бувайте. Хай вам щастить. Більше ми з вами тут не побачимось, мабуть. Бажаю вам знайти своє кохання.

Ми потисли один одному руки, і я набрав варіацію Теті. Щось клацнуло — і все оповила пітьма.

…Сублімат, Таш, Віві. Минулого місяця в Таш було особливо нестерпно: пилові бурі, відполірований летючим піском метал цистерноподібних жител, в яких знайшли притулок невибагливі бородані, звихнені на ідеї самообмеження… чи, може, пізнання, я погано їх зрозумів. Ці туманні повільні розглагольствування під невпинний гул вихору, зарозумні абстракції при світлі масляних каганців… Мені також треба було зібратися з думками.

Я сидів у стандартному придорожньому кафе, вже вкотре вивчаючи схему на зворотному боці табло. Комбінація призм показувала, що знаходжусь я в одному з відгалужень Анга. Це була пристойна, досить цивілізована, дещо навіть нудна реальність на зразок тієї, з якої мене вигнали за рішенням суду. Існування в ній могло скрасити лише кохання.

Але в Анга кохання не було надзвичайною цінністю, як у моїй рідній реальності чи в реальності Ліро. В Анга до неї підходили з практицизмом, який інколи, як мені здалося, межував з цинізмом. Можливо, винні в цьому були самі жінки Анга — худі, церемонні, з пісними, завчасно зів’ялими обличчями, в шорстких, наче панцер, вдяганках… Що й казати, тут не було бодай натяку на Станку.

Я багато на що сподівався від Еро, хоч і набрав код даної варіації з побоюванням. Реальність, яка культивувала еротику протягом тисячоліть, може викликати побоювання у будь-кого. Впізнати Станку в одній з цих вакханок?! Однак Еро в області, в яку я увімкнувся, давно вичерпала все шаленство такого способу життя і дотримувалась його екстравагантних традицій хіба що як ритуалу.

Судячи з усього, для багатьох мешканців Еро подібний спосіб життя був обтяжливим, і вони активно шукали інших точок прикладання своїх сил. В Еро я Станки не знайшов, тому покинув планету з радістю. Ця реальність здалася мені порівняно сумирною, ускладнень з її мешканцями майже не було, коли, звичайно, не брати до уваги численні спроби зваблювання, позбавлені вогню справжньої пристрасті. Як я вже казав, Еро переживала кризу соціальних устремлінь.

Інша річ — Ліро. Тут кохання підносилось на найвищий рівень. Як я невдовзі збагнув, стан екстатичного захоплення з будь-якого приводу був цілком нормальним явищем у масштабах цієї екзальтованої реальності. В Ліро, у глибині країни, якою я подорожував на ослі, я часто зустрічав самітників, котрі до самозабуття декламували вірші серед неродючих рівнин. Саме там я зустрів Станку-І, як це й передрікав Нестор. Вона грала у відкритому театрі серед руїн мегаполіса. Побачивши її з верхнього ряду запущеного амфітеатру, я стрімголов кинувся вниз, перескочив через поламану рампу й схопив її у свої обійми. Це нікого особливо не здивувало. Станка легенько вивільнилась і продовжувала монолог. Здається, то був Евріпід, щось давньогрецьке, правда, з якимись нісенітницями. Можливо, в Ліро давні греки також різнилися від наших.

Біля Станки-І — (Едди, як її тут називали) я провів чотири важкі дні. Біля, поруч — це не перебільшення. Лише згодом я збагнув, що для неї не існувало нікого, крім Евріпіда, її вигаданих героїв і героїнь. Театр, це дивне лицедійство, до якого у мене вроджена відраза, для неї був усім. Зі мною вона була ніби сомнамбула, як манекен. Я розповів їй свою історію, яка здалася їй тривіальною, надто вже неромантичною. Чоловік втрачає дружину й шукає їй можливу заміну, двійника — саме так витлумачила вона її. Едда не могла кохати мене. Вона вже кохала Евріпіда, тож, мабуть, і не помітила, коли я зник.