Скоро вони не могли вже й мислити.

Жанові майнуло в голові, що, мабуть, саме так, а не інакше, виглядатиме кінець світу. А потім він забув про все. Залишалася тільки темрява, жар і ревіння бурі.

Перший опам’ятався Боб. Довкола все ще була темрява, але вона стала мовчазна. Хотів повернутися — і не зміг. Майнула найстрашніша думка: виходить, їх присипало.

Та за мить зрозумів, що це не так. Адже присипані люди ніколи не повертаються до свідомості. А він живе„мислить, відчуває!

Просто він був слабкий, як немовля. Поволі, на превелику силу зірвав з голови хустку, зсунув плаща, розплющив очі.

Світило сонце. Обидва вони лежали присипані майже до пояса піском. Від бурі не зосталося й сліду. Хіба що в повітрі пливла червоняста мла.

Що з Жаном?

Він гукнув: “Жане!” Але крик його пролунав, як шепіт. Боб почав гарячково розв’язувати хустку на обличчі приятеля. Він ніяк не міг дати раду вузлам. Нарешті Боб побачив бліде, непритомне обличчя.

— Жане! — знову гукнув Боб.

І знову то був тільки шепіт.

Врешті йому вдалося витягти ноги з піщаної Кучугури і дотягтися до фляги з водою. Змочивши хустку, витер Жанові обличчя, потім почав уливати воду краплю по краплі крізь зціплені зуби.

Жан ковтнув води. Раз, другий. Розплющив очі. Хотів щось мовити, та тільки закашлявся.

Боб допоміг йому сісти. Нарешті Жан сказав:

— Бобе, я ні на що не здатний.

Боб труснув головою.

— Неправда. — Його самого здивував власний голос. Ніби писнуло галча. Проте він провадив: — Неправда. Буря минула. Ми живі. Треба рушати далі.

І спробував устати. Ох, як же то було важко! Ніби на нього впало усе розпечене сонцем небо. І все-таки підвівся.

А потім безконечно довгу чверть години допомагав підвестися Жанові.

Жан, власне, не дуже тямив, що діється. Мабуть, не дуже й чув, і, напевне, зовсім уже не розумів Бобових слів. І все-таки Боб говорив. Говорив без упину, так, ніби сам собі хотів розтлумачити, що сталося.

— Вставай, — казав він, — вставай, чоловіче. Буря минула. А ми мусимо йти далі. Мусимо йти до Ят. Ми подолали не більше тридцяти кілометрів. А цього замало. Страшенно мало. Отже вставай, чуєш? Вставай!

Нарешті йому пощастило підняти Жана. Він узяв його яа плече, охопив за пояс. І почав командувати: лівою, правою, лівою, правою, ніби вчив приятеля ходити.

Жан був важкий, дуже важкий. Але нарешті якось втрапив у ритм, і вони подибали: лівою, правою, лівою правою, лівою-ю, правою-ю.

Чвалали, ніби два старезні діди. Крок за кроком, заточуючись, мало не падаючи. Але йшли. І навіть не важило те, що таким темпом вони добредуть до Ят не швидше ніж за тиждень, якщо взагалі втраплять туди.

Годинники в обох стали — туди попав пісок. Сонце показувало ранню пору. Боб хотів перевірити напрям, але компас теж був повний дрібного піщаного пилу.

Та про все це Боб не думав. Найважливіше зараз було одне: іти, іти вперед.

— Ми мусимо йти, Жане, — прошепотів він хрипким голосом. — Лівою, правою. Хай там не знаю що. І йтимемо так навіть на край світу, якщо Ят на краю світу. Бо ми мусимо дістатися Ят. Розумієш, Жане? Лівою, правою… розумієш?

І тоді він з величезною радістю почув голос Жана, ще хрипкіший за його власний, і відчув, що Жан намагається ступати самостійно.

— Розумію, Бобе, — сказав Жан.

Вони йшли. Йшли півгодини, три чверті години, годину. Скільки вони пройшли? Шкода й сказати. А за годину ГЖан знову ослаб. Звалився.

Боб присів поруч. Дав йому води, сам випив два ковтки. А потім сів так, щоб заслонити Жана своєю тінню, накинув собі на голову плаща і поринув у неспокійну гарячкову дрімоту.

Несподівано Боб відчув, що хтось його смикає за руку. То був Жан. Спробував сісти, але це йому не вдалося. Та вже за секунду Боб зрозумів, чого Жан так гарячково його шарпає.

У небі почувся рокіт літака.

Боб підвівся так рвучко, аж світ потемнів у очах. Над обрієм з’явився і швидко збільшувався темний силует невеликої машини. Угледівши її, Боб од незмірного щастя почув кволість і йому довелося знову сісти.

А літак, описавши невеличке півколо, пішов на посадку і легко приземлився не далі як за п’ятдесят метрів од них.

Вони дивилися на нього, як на чудо. Незабаром верх кабіни піднявся і з’явилися дві фігурки. Боб і Жан лише мовчки спостерігали. Дивилися, як ті двоє біжать до них, щось вигукуючи і розмахуючи руками.