— А по-друге, товаришко Іко, я зовсім не образився.

— Ні? — схлипнула Іка.

— Ні.

— Справді?

— Справді.

Іка шморгнула носом і глянула на Горошка не дуже лагідно.

— І все-таки, — сказала вона трохи спокійніше, — я ще раз прошу пробачення.

— От і чудово, — засміявся Як. — Не скажу, щоб це приємно було… Ну, а зараз на честь примирення, може, р побавимося трохи акробатикою? Га?

— О, прошу! — закричав Горошок.

— Прив’язалися до крісел?

— Так.

— Ну… тоді увага.

Потім, значно пізніше, Горошок признався Іці, що коли б він наперед знав, що значить “побавитися акробатикою”, то ніколи б не сказав: “О, прошу”.

Як раптом очманів.

Він став поводитись, наче п’яна ластівка. Ластівка, котра все переплутала: де земля, де небо, де верх, де низ. І тривало це добрих кілька хвилин. Добрих? Гм-гм?

Перед кожною акробатичною фігурою Як оголошував її назву: свічка, бочка і так далі, і тому подібне. На правду казати, вони жодної з них не запам’ятали. Нема чого дивуватися. Адже вони ледь встигали помітити, де земля. А земля більшу частину тих “добрих” хвилин опинялася чи над головою, чи над лівим або правим крилом — і ні разу вона не була там, де велить природа, — під ногами!

Нарешті Як утихомирився, а земля повернулася на своє місце.

— Ух-х-х, — зітхнув Горошок.

— Добре, га? — запитав Як.

— Навіть занадто добре, — буркнув Горошок.

А що Горошок трохи збентежився, то Іка, навпаки, підбадьорилась і визнала за доречне розсміятися.

— Хі-хі, — сказала вона. — Це чудово.

— Може, повторити?

— Ні, ні! Дякую! — поспішно скрикнула вона.

Так поспішно, що Горошок тільки співчутливо похитав головою (хоч і сам трохи зблід), а Якові щось забулькотіло в моторі.

— Ну й на здоров’я, — сказав він. — До побачення, Африко!

Так, то був саме час прощатися з Африкою. Як звився високо-високо, і земля внизу поволі відсувалася назад. Все стало мале, дрібне й далеке. Легка імла, що здіймалася над морем, перемішала барви землі і неба. Море стало зелене, земля голуба, пустеля рожева. І те зелене-зелене море чимраз наближалося, ніби пливло назустріч їм величезною, на весь обрій, хвилею.

— До побачення, Африко! — сказали обоє.

Тоді Іка звернулась до Яка.

— Дякуємо вам, — сказала вона поважно. — Ви були такий відважний і допомогли нам. Власне, все зробили ви, і лише завдяки вам ми змогли врятувати тих людей. Я вже навіть не прошу вибачення. Я лише дуже, дуже, дуже дякую.

— І я також, — сказав Горошок.

А Як загойдався крилами на сонці, щось закурникав і, відповів:

— Усе гаразд, мої соколята, все гаразд. Ви без мене нічого б не вдіяли, але і я без вас теж нічого. Ми — квити. І, отже… честь і хвала всім нам… героям! Хоч… хоч декотрі з нас і застаріли, а інші зовсім ще… недостаріли. Га?

— Даруйте, — втратила терпець Іка, — але я вже вас перепросила, а ви і досі, досі…

— Треба було обдумати, — буркнув Горошок.

— Але ж ви… досі, і досі… — повторила Іка.

— Гаразд, гаразд. Я зовсім не ображаюся, це ж бо правда. Але ще двадцять років тому я б побив усі світові рекорди.

Горошок кивнув головою:

— Так, так. Однак двадцять років тому — це ж страшенно давно.

— Гм, звичайно, — мугикнув Як. — А ще десять років ггому я був для всіх добрий. Надто ви вже поспішаєте.

— Хто? — здивувався Горошок.

— Ну, ви… люди. П’ятдесят тисяч років звичайний віз на колесах усім подобався і не старів. Потім паровоз був у моді сто років. А потім уже все закрутилося з середи на п’ятницю. Добряга Капітан, коли порівняти його з найновішими моделями, вже сьогодні може шукати місце в музеї; я теж щохвилини можу постукати до дверей того музею. Гадаєте, я не знаю, що застарів? Хіба мало з мене на аеродромі реактивні сміються?

— Як їм не сором! — обурилася Іка.

— Нічого, — засміявся Як. — Недовго і їм задаватися. Вже літають ракети. Але я чув, тепер проводять такі досліди, що незабаром з ракет усі сміятимуться.

— 3 ракет? Це неможливо, — буркнув Горошок. — Які досліди?

— Неможливо? — вигукнув Як. — А досліди з подоланням гравітації, це що?

— Гра… чого? — спитав Горошок.

— Чого, пробачте? — спитала Іка.

— Гра-ві-та-ці-ї. Тобто… земного тяжіння.

— Ага! — сказали обоє, але досить непевно.

— Це треба б ще обміркувати, — докинув Горошок.

— Отож і обмірковують, — засміявся Як. — Ви знаєте, що таке земне тяжіння, га? Ну…

— Ну… — почала Іка.

— Це чому все падає на землю? — мовив Горошок.