– Що правда, то правда, - лукаво-навна селянська хитринка заграла на обличч бабус, коли вона звернула на Сергя довгий допитливий погляд.
– Я б теж бажала Оксаночц ншо дол, хоча це, може, й позбавило б Господа одн з найкращих, найщирших з його служниць. Але я думаю, що сам Господь би побажав Оксан щастя й дол в миру, в служнн людям.

– Так в чому ж справа, чому вона пшла в монастир?

– Чому вона пшла в монастир?
– бабця трохи сумовито задумалася.
– Коли Оксан було дванадцять рочкв, померла мама, Ольга Петрвна, залишились вони вдвох з отцем Михайлом, так що Оксана з самого дитинства стала господинею в дом, допомагала батьков в усьому, по господарству все встигала впорати, в школ добре навчалась. Вс любили, вс й щастя й дол бажали. хлопц в не закохувались, багато хто з хлопцв хотв би мати за наречену.

– Звсна рч, - згдливо похитав головою Сергй, - ще б пак.

– Та найдужче покохав Микола Бут. Старший вн вд Оксани. Коли Микола пшов служити до Арм, то Оксана ще в школ навчалась - просив чекати на нього з Арм. Вона, щоправда, й чекала таки чесно, нде н з ким някого зайвого слова не скаже було, не те щоб. А втм, скорше за все виходило на те, що Оксан просто в радсть було вважатися нареченою Миколи, аби нхто бльше до не клинц не пдбивав. Адже Микола, що вже красень то красень - високий, ставний, широкоплечий, могутнй як дуб, а що вже на лице красень, то вже й за сто верст такого красеня не знайдеш. Одне слово, найкращий хлопець у нас був Микола Бут на той час, та й зараз нхто йому не суперник. Нхто б не став до Оксани женихатись, доки вона ждала з Арм Миколу. А й тльки того й треба. Адже ж вся рч у тм, що сама Оксана нкого й не кохала, й було дуже затишно вважатися Миколиною нареченою, щоб нхто до не не залицявся даремно.

– А як же Микола?

– Та й Миколу вона теж не кохала.

– Нколи б не подумав, що Оксана така гордовита, черства, ба навть бездушна, - з доврливою розгубленстю звернувся Сергй, наче хотв, щоб його переконали в зворотному, - що навть покохати нкого не здатна.

– Та н, - вдмахнулась Горпина Степанвна, - зовсм вона не гордовита й не черства. Зовсм навпаки. Няко тако гордост в не нколи не було, та й лагдна, любляча в не душа, а до того ще й чиста та чесна. Думаш, вона не страждала вд того, що Бог не давав й кохання? Ще й як страждала. молилась, щоб дане було й кохання. Так то вона всх людей любила, божою любов"ю, а от кохання до чоловка не було, та й не було няк.

– А як же Микола?

– Коли Микола прийшов з Арм, то Оксана вже навчалась у Кив, в унверситет, то й виршили вони, щоб почекати з жениханням, вдкласти все до того часу, коли Оксана закнчить навчання - вона все ж надялась, що тим часом таки зможе покохати Миколу. Сам же Микола, щоб не втрачати часу даремно та й щоб не вдставати вд Оксани, теж пшов навчатися - млцонером вн виршив стати, та не так, щоб просто млцонером, а щоб офцером. Вивчився вн, став офцером, зараз у нас дльничним працю.

– А Оксана ж?

– Оксана теж вивчилась. Вищу освту отримала. Та кохання й Бог так не дав. А вийти замж без кохання вона вважала за великий грх, вийти замж без кохання - це все одно, що стати розтлнною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Микол. Дуже переживала, що так не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити й, просила, щоб забув , щоб одружився з бльш гдною його двчиною, яка б його полюбила.

– що ж Микола?

– А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив всм серцем, може найбльше й любив за оцю чистоту, чеснсть, щирсть та вдвертсть. на вс прохання забути вн вдповдав лише тим, що нколи цього зробити не зможе, а буде любити все життя, й чекатиме на не все життя, й нколи не перестане надятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай навть м тод буде вже багато-багато рокв.

– Нколи б не подумав, що в наш час можлив так почуття, - Сергй встав з-за столу, пдсунув стлець, пдйшов до вкна задумано зупинився перед травневою за-вконною красою, що так дисонувала з розповддю Горпини Степанвни.
– Нколи б не подумав.

– От виршила Оксана, - продовжила бабуня, - щоб допомогти Микол все ж зважитися на ршучий вибр, поставити його перед неминучстю пдкоритися дол, виршила пти в монастир таким чином позбавити Миколу даремних надй, показати йому що ршення вже няк нколи змнити не вдасться, - бабця непомтно, вдвернувшись, витерла кнцем хустини оч.
– Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминучстю, Микола таки знайде соб ншу двчину стане таки щасливим. Та й взагал, вона виршила, що як вже Бог не дав й можливост покохати земною любов"ю, то це означа, що доля - наречений небесний. От пшла в монастир.

– А як же отець Михайло вдреагував на таке ршення сво доньки?
– Сергй рвучко повернувся вд вкна й побачив, як Горпина Степанвна, ховаючись, знову витира оч хустиною.

– Та як тоб сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би тльки радти, як вс ми повинн були б тльки радти з того, що у Господа нашого з"явилася така щира й вддана служителька, як Оксана. Але вс ми до того ж ще й люди, прост гршн люди. Сам подумай, як воно батьков вддати свою дину дитину в монастир, коли знаш, що вже нколи в тебе не буде н ншо дружини, н ншо дитини, коли розумш, що вже нколи не будеш няньчити свох онукв, - Горпина Степанвна, вже не криючись, витерла оч, що знову й знову мокрли вд щирих свавльних слз.
– Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, навть виглядом свом нколи не дав зрозумти, якого болю завдало йому ршення Оксани усамтнитися. Але ж ус все прекрасно розумли, бо вс ж, кожен з нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити щасливою дружиною й матр"ю радти з цього. Ясна рч, може це й грх бажати вдбрати в Бога вддану йому служницю, але...
– вона довго й щиро дивилась на кону вологими очима, перехрестилась додала: - Отак живе вже другий рк Оксана в монастир свято Ольги, це недалеко вд села Колодязного, що на пвдороги до Кива буде. Це недавно посталий монастир, монастир Кивського Патрархату. Монастир свято Ольги, маму Оксани теж, до реч Ольгою називали, Ольгою Петрвною.

– Так, не дуже весела сторя, - Сергй теж подивився на кону Спасителя, наче вибачаючись за такий свй висновок.

– Що ж, життя не завжди обов"язково веселе. Хоча Оксана, як сам бачив, наче й не журиться, призвичалась, все говорить, що дуже й добре живеться серед щирих свох подруг, гуменю Параскеву дуже хвалить. Та й отець Михайло наче не дуже журиться, хоча всм зрозумло, який тягар йому доводиться нести, адже в кожного пд серцем цей тягар все ж таки пече, як би вс не старалися показати, що щиро радють, коли бачать Оксану, як вона приздить додому допомогти батьков по господарству.