– От так спечище, - витер Сергй долонею сптнле чоло.
– Як це ми забрели з тобою в це степове пекло.

– Так, справд, - погодилася з ним Оксана, - ми тут з тобою опинилися раптом, неначе в якомусь зачарованому царств палаючого вдчаю. Це й справд схоже на фольклорне пекло. Таке враження, наче тебе просто тисне якийсь розжарений неправедний прокльон, намагаючись розчавити.

– Мабуть, Даждьбог чогось розгнвався, ткаймо ж у володння Велеса, - кивнув Сергй у напрямку найближчого узлсся, що переходило в густий, дрмучий лс.

вони чимдуж попрямували до рятвного лсу.

– Привт тоб, володарю лсового царства, могутнй Велесе!
– гукнув на повн груди Сергй, - коли вони з Оксаною увйшли до рятвного лсового затнку.
– Велика тоб подяка за спасенну прохолоду. Може, ще й струмок нам подаруш?
– озирнувся вн навколо.

– Струмок я тоб подарую сама, - посмхнулась до нього Оксана.
– Он там, неподалк, - показала вона, - один прекрасний струмок, - пшла вперед, запрошуючи за собою Сергя.

– Оце так вода, - втершись рукою псля того, як напився кришталево струмково води з мпровзованого келиха, згорнутого з лопуха, промовив Сергй озирнувся навколо.
– Смачнюча яка вода. А ти тут, як бачу, дуже добре все знаш, хоча ми й далеченько начеб то вд села, - звернувся вн до Оксани.

– Це тоб так лише здаться, що ми так вже далеко, а насправд не так вже й далеко. якщо навпростець, то до села тут рукою подати. А знаю я тут справд все з самого дитинства. Тут мен знайоме, можна сказати, кожне деревце.

– А оцей красень тоб знайомий?
– показав Сергй на неймоврних розмрв велетенський дуб, що стояв неподалк струмка, затнюючи свою кроною величезну поляну.

– Аякже, ще б пак, - пдйшла Оксана до величезного дерева, - це ж наша мсцева знаменитсть, - погладила вона долонею по зашкарублй, подекуди порослй зеленим моховинням, кор старого велетня.
– Ти наче в воду дивився, коли звернувся до Велеса - цей дуб справд називаться Велесовим дубом. Кажуть, що цьому дубов бльше тисячолття пд ним провадили сво язичницьк богослужння ще слов"янськ волхви, служител Велеса, - вона трохи помовчала, наче даючи змогу Сергв перейнятися всю величчю легенди.
– Хоча насправд навряд чи цьому дубу дйсно таки тисячу рокв, але ж молода парость цього дуба й справд таки могла ще застати часи Кивсько Рус.

– Так, так, - пдйшов соб до дуба Сергй.
– стина легенди сну й справд не в строгй вдповдност до так званих реальних подй офцйного лточислення, а у вдповдност до найглибших нтутивних осягнень народного духу, - вн соб приклав руку до сповнено недосяжно гдност крони, наче намагаючись вдчути тисячолтню силу мфу.
– Так, тут, на цй галявин, серед рзноманття ц молодо паросл, неначе серед розгублених племен рослинност, цей тисячолтнй дуб вивершу сво всевдання могуттю крони, тисячократною спраллю першотворень вростаючи в осягнення т сили, яка штовха по замкненому колу новонароджену весняну зелень пагонв безтямно летти через лтн буяння до оснньо пожухлост й зимового скону. лише для справдешнього волхва, Велесового сина, вдкрита мова шелесту, якою дуб цей розповда, як коловорот небесних свтил народжу шляхи богв, заплднюючи дух народу. Цю мову волхви пзнавали, коли вслухались у гоготння священного вогню, в мелодю священних спвв, у мову жертовного каменю, коли той говорив плюскотом живо кров, розповдаючи про те, як мж народженням смертю встига прорости вчнсть, як мж темрявою й свтлом розквта безмежнсть рзнобарв"я, - найбеззахисншим поглядом, що вдкривав його душу до самих найпотамнших глибин, Сергй звернувся до Оксани, немов з безмовним проханням зрозумти його.

– Так, - Оксана немов перехопила нитку Сергвого натхнення, - адже на опертих на незрушну рвновагу рвнодення терезах прозрнь волхва завжди невблаганно тяжли шальки сподвань непогамовних племен, коли волхви клали на них посуху й повнь, вйну мир, хворобу здоров"я, - в такому ж, як Сергй, поетичному дус розвивала вона мову, дивлячись на тисячолтню велич дуба.
– Вс ж, хто приходив за помччю до волхва, жадали лише одного - щоб якнайпрониклившими були т слова, якими вс, хто врить, моляться про те, щоб не здригнулася рука волхва, коли у неозорост небесних одкровень вн врвноважу обидва кнц безмежност, пдносячи людську немч до велич Даждьбога.

Сергй повльно пдйшов до Оксани, обйняв , й вона доврливо прихилилась до його грудей. Все було щиро й вдверто, без жодного слова. Слова були зовсм зайв. Слова могли б навть все зпсувати. Потм вони злилися в поцлунку ще довго стояли обйнявшись, вдчуваючи неймоврно могутн, величне вдчуття, що вони стали одним диним ством, диним тлом, диною душею. це дине ство, що складалося з ранше двох окремих самотностей, не просто поднало дв особистост в одну, подвовши хн якост, це дине тепер ство до безмежност розвинуло все найкраще, найдуховнше, найокриленше, що було в кожного, до безмежност ж розвяло, применшило вс т людськ слабкост, як зазвичай ототожнюють з слабостями плот, яких, ясна рч, в Сергя було набагато бльше, нж в Оксани, якщо так слабкост й взагал були в не.

Сергй буквально фзично вдчував, як кожен поцлунок, наче помах добро чарвниц, поглинав якусь частку з того найтемншого, чого вн хотв би позбутися, але не знав як. Вони вдчували, як це захопливе почуття диного ства, що зродилося з обймв поцлункв, подбно до цього тисячолтнього дуба, поряд з яким вони стояли, вростало свом корнням в рдну землю, пдймалося над землею могуттю крони, розпросторювалось гллям у небо, вростаючи плодами найчистшо любов у вчнсть, днаючи поднан любов"ю душ з Богом.

Додому вони поверталися вже навпростець. Оксана вивела Сергя лсовою стежиною на прожджу дорогу, якою вони напрямки попростували до села. Вони йшли, обйнявшись, узбччям дороги, не звертаючи жодно уваги на автомобл, як прожджали повз них. Сонце вже починало скочуватися до вечрнього пругу, й полуденна спека повол почала розбавлятися примною прохолодою.

– Розумш, - промовив Сергй, побачивши в свой, освтленй спалахом любов, душ т темн закапелки, як все ще заважали йому вдчувати себе повнстю вдвертим.
– Розумш, я довго думав, що ж мене у сплкуванн з тобою все гнтить, не дозволяючи бути з тобою повнстю розкутим. Зараз, мен так здаться, що я розумю це. Як би це тоб сказати...

– Скажи, як , - просто промовила Оксана, - скажи перше, що навертаться на язик.

– Жнки. Мо стосунки з жнками, - випалив вн перше, що спало на думку, - Розумш... Як би це тоб пояснити. Я не виправдовуюсь, зовсм н. Але все це все одно вигляда, як щось недостойне, грховне, чи що. Хоча.. Все починалося з великого кохання, першого, чистого, щирого кохання, яке потм виявилося нещасливим. А потм, - вн якось няково подивився на Оксану, - навть не знаю, як би це правдиво й вдверто пояснити...