А коли я, наче невтомний каменяр, викрешую зубами іскри з твердого, як камінь, окрайця хліба і, затиснувши перстами носа, ковтаю отруйні шматки іржавих та смердючих оселедців, він і тут заздро шамкотить порожніми щелепами:

– Де б мені знайти роботу отаку?

О господи! і коли я побачу, як він тримає свічку на пупі своєму?

А сини його, преподобні Офні та Фінесс?

Таких лиходіїв, як вони с, не знайти не тільки в місті нашому Сіломі, а по всій землі Ізраїлевій, від Дана до Беер-Себи!

З вигляду вони - дикі. Пиками - вельми нахабні. Беззахисних прочан вони грабують навіть на паперті і не соромляться трусити кишені жебраків, забираючи у них доброхотні подаяння. І ніхто не може врятувати віруючих від буйних синів ілієвих, що рискають, аки вовки, на шляху овечок божих.

Сини Ілії, хоч і попи вони, знати не хочуть ніякого Сундука і чути не хочуть про святі обов'язки свої. Коли хто приносить смачну й поживну жертву Сундукові та його односундучанам, Офні та Фінесс закачують рукави риз своїх, непристойно оголяючи руді й волохаті, як у катів, руки, опускають довгі шпичаки і гострі виделки в казан, де вариться м'ясо, або в каструлю, або у сковороду, або в горщик і, що зачепить шпичак або настромить виделка, те й поїдають. І ніякого жаху перед киплячим їством не виявляють, а тільки неприборкану жадібність і природжену ненажерливість.

А мене, вбогого, Офні та Фінесс женуть від трапез своїх, бо з мене волосся сиплеться як зі старого матраца, хоч за віком я ще отрок. А волосся моє ламається й сиплеться тому, що татусь мій Елкана (та й чи батько він мені?) і мати моя Анна дали обітницю богові, що лезо ніколи не торкнеться чола мого і обличчя мого. І нині вигляд я маю потворний.

Вже всі звикли до того, що я скрізь сію волосся своє. І коли навіть не я, а хтось інший необережно загубить волос свій і його знайдуть у казані, або в каструлі, або в горщику, а то й в кориті для худоби, негайно шукають мене і бичами бичують нещадно.

Воістину деякі батьки нерозумними й поспішними посвятами дітей позбавляють чад своїх їхніх радощів і хліба насущного і прирікають на жалюгідне існування.

Я мовчки сідаю в темний куток Скинії, смиренно гризу суху скоринку і спостерігаю, як Офні та Фінесс безсоромно обжирають Сундука і весь безтілесний почт його. І Сундук теж мовчить, і сидить тихо, як миша, бо люті до харчів сини Ілії носять кулацюри по півпуда кожний.

І ще негідники ці завели суєтний звичай: насмокчуться вина або перегону від скажених корівок (щоб вони пекельної смоли насмокталися!), одягаються з варварською розкішшю у заморські шати і йдуть до жінок, що збираються у Скинії. І грайливо горнуться нікчемні пастирі ці до гарненьких і молоденьких овечок божих...

А батько мерзотників, верховний жрець Ілій, дивиться на безбожні неподобства розбещених гріховодників цих крізь персти свої і тільки заздрісне плямкає:

– Ех, мені б роботку отаку!

А на ранок Офні та Фінесс виходять перед вівтарем у золотому вбранні, поважні й неприступні, чадять кадилами перед суворими іконописними личками праведників і воскурюють фіміам самі собі.

І читають баранам, що чомусь звуться чоловіками, збезчещених і занепащених перед очима господа овечок, гарненьких і молоденьких, заповіді господні. А потім ревуть святих пісень, аж у вухах закладає. І нехитрі штуки ці так захоплюють паству, що замість узяти киї та поламати їх на гладких спинах нахаб, барани з овечками стоять з роззявленими пельками, наче і не в храмі вони, а в балагані ярмаркових лицедіїв.

Та, якщо подумати, хіба не так було споконвіку?

Хіба не про попів сказано: "Бреше, як піп у церкві"?

І ще: "Піп з богом говорить, а сам на чорта дивиться ".

А коли відправ нема, Офні та Фінесс цілими днями тиняються без діла і, щоб не вмерти з нудьги, кличуть для потіхи мене:

– Гей ти, йолопе, йди-но сюди! Не цурайся товариства, довгоносику!

Ніс мій - це хрест мій.

Всі знущаються з носа мого, навіть Офні та Фінесс, хоч у самих в них носи, як гаки. Але мій ніс - найдовший з усіх відомих носів, на півліктя довжиною, і гострий та кривий, як кинджал халдеїв.

Нахабно кличуть Офні та Фінесс мене, щоб поглумитися з мене:

– Візьми свій ніс, бовдуре, і поголися!

– Тільки ж обережно, кретине! Бо й без ножа заріжеш себе!

Іржуть вони, як ситі коні, отак глузуючи. І зупиняють прочан, хапають ух за поли, і говорять ум, що носяра мій для ратної праці дуже зручний. І що, коли буде нова брань з нечестивими, мене, шмаркача, навмисне візьмуть у військо, щоб носом своїм я добивав повалених у прах ворогів наших.

– Усіх вояків заклює!

А по війні, переможній для мого носа, не треба буде перековувати мечі на рала, бо носом моїм можна виорати всі землі від Дана до Беер-Себи. І велика радість буде в народі і свято на вулиці. І кожен прочанин на честь мого звитяжного носа поставить у храмі товсту свічку...

Знущання ці краяли серце моє і принижували гідність мою гірше, ніж чорна робота.

І тоді звернувся я до Всевишнього з гарячим молінням, уклінно прохаючи, щоб він допоміг мені піднятися на ієрархічних сходах і випередити цих преподобних бузувірів хоч на ніс, щоб вони йшли за мною і дивилися шанобливо на мою потилицю. І господь напоумив мене.