Вони ж мене живцем тут засмажать, коли топитимуть китовий жир!

Ні! Негайно каятися! Негайно вихваляти й усіляко славословити бога! Чи в мене язика нема, щоб дурниці молоти? На брехню мене завжди стане - у школі пророків навчили. Вирішено: бог з ним, з отим богом! Зроблю, як він хоче...

За своїми розмірами Левіафан - найбільший з усіх відомих людству китів. Навіть блакитний кит-блювал значно поступається йому в габаритах. Це з розлогої спини Левіафана я даремно намагався навернути морських розбишак на путь істинну. Та долю мою було вже вирішено і вирок ухвалено. Мабуть, тому й моя пастирська мова перетворилася на суцільну комедію для розваги й зубоскальної потіхи...

Вчора Левіафан з неабияким інтересом вислухав моє самокритичне каяття, тільки зауважив, що воно дещо одноманітне: там випив, а десь ще й напився. Мас рацію чудисько! В майбутньому треба буде докласти всіх зусиль, щоб виправити цей ганебний недолік: необхідно буде якомога більше урізноманітнювати асортимент напоїв. Хіба можна порівняти убогу оповідку пересічного п'янички з професорськими розумуваннями досвідченого дегустатора? Прийму муку, та подужаю цю науку! Будь певен, мій любий Левіафане, виправлюсь.

А сьогодні, аби не повертатися до вичерпаної по саме денце теми, я заповзявся до другої умови, накладеної на мене епітимії, - на всю губу славословити Всевишнього:

– Наш небесний пан дуже розумний, наймудріший у світі, що не вдіє - все геніально! Що не замислить, ніхто не те щоб слова, а й літери проти не скаже. Така вже у нього нелюдська вдача!

– А як про це дізналися?
– цілком слушно запитав Левіафан. Що не кажіть, а допитлива істота!

Я охоче відповів:

– Таж він сам про це сказав!

– І всі одразу повірили?

– Дивак ти! А кому було вірувати? Адже його наймудріша мудрість у всьому світі виявилася ще тоді, коли й білого світу не було. І темного теж. Ніякого світу тоді не було. Взагалі нічого не існувало. Навіть на небі, бо яке може бути небо, коли немає землі? Міріади вічностей ширяв Всевишній у цілковитій самоті, мов довіку ув'язнений в одиночку.

– А де ж він ширяв?

– Кажуть, у цілковитому хаосі, хоч що таке цей хаос, ніхто й понині до пуття не відає. А може, й самого хаосу тоді також не існувало.

Та не біда! Циган з нічого юшку зварить. А куди цигану до Всевишнього? Нікому й на думку не спаде порівнювати цигана з теперішнім Володарем Всесвіту. Так от - повторюю: тоді взагалі нічого не було, отже, не було ні знань, ні будівельного досвіду.

Отут і виявилася нелюдська мудрість Наймудрішого. Інший на його місці, хай би навіть найлукавіший циган, нізащо не додумався б, з чого починати. А Всевишній враз утямив. Він почав з головного: сотворив твердь небесну і твердь земну. Ти запитуєш. Левіафане, як він ух сотворив? А просто наказом! Сказав: "Хай буде твердь небесна!" і зависла твердь, невідомо над чим, бо уяви "горі" та "долі" тоді теж не існувало. Бачить господь: непорядок! і наказав господь: "Хай буде твердь земна!", і твердь небесну підперла твердь земна. Вже й Будівничому було на що спертися. Нульовий цикл творіння було звершено.

Тут слід пригадати, що до сотворіння Неба і Землі Всевишній шугав в абсолютній темряві. Але це його не лякало, бо налетіти у пітьмі не було на що. А тепер як бути, коли він спорудив тверді? Знову ж таки: хіба можливо сотворити щось путнє наосліп?

Завмер Всевишній між двома твердями, щоб ненароком гулі на божому чолі не набити, та й думку гадає:

– Як тепер бути? Отак і стовбичити нерухомо довічним стовпником? Уже й ширяти не можна... От напасть!

Що робити? інший би нізащо не здогадався. А Всевишній знову дотямив, бо він - Наймудріший. Узяв та й наказав, хоч і сам до того не відав, що воно таке.

– Хай буде Світло!

І враз засяяло Світло.

Подивився Най тямущий на нього і мовив:

– Це добре!

("Ну й затятий ти, Левіафане! Звідки мені знати, хто виконував божі розпорядження? У Біблії про це - ані слівця... Бог його, того виконавця, знає! Слухай ліпше далі і не патякай зайве... Ач, розбестився на водах!")

Настав третій день творіння ("попереджую тебе, Левіафане, одразу: як Всевишній рахував дні, йому одному відомо, бо доба тоді ще не поділялася на день та ніч, відтак, і самої доби не було"). У цей день Всевишній захопився садівництвом та озелененням. Він скрізь, по всій землі, посадив яблуні, груші, сливи, кокосові та фінікові пальми, масличні та хлібні дерева, дуби, кипариси, баобаби, евкаліпти і ще багато-пребагато дерев - я навіть усіх назв не знаю. А ще насадовив безліч розмаїтих кущів і посіяв різні трави. Того ж дня все повиростало, а надвечір вже й плодоносило.

Продегустував Всевишній фрукти та овочі і мовив, сам себе похвалюючи:

– Це добре!

А головне, в чому найбільше виявилася його геніальність, - це те, що він не поспішав сотворити Критичний Розум. Адже критик одразу почав би вередувати: мовляв, і те зроблено не так, і це йому не до вподоби. Оте треба доробити, оте переробити... Навіть слова, мовлені Творцем, піддав би сумніву. Приміром, зауважив би, що після дегустації плодів слід казати "Це смачно", а не "Це добре"... Атож, якби Наймудрішого зрадила інтуїція і він на свою голову мав би критика, то й досі не вийшов би з початкової стадії творіння, лишився б на віки віків недолугим початківцем. А так сказав сам собі: "Це добре!" - і край.