Але навіщо мені було розбещувати Левіафана? Мій наглядач - благородна й цнотлива тварюка. До того ж Левіафан виявився напрочуд уважним й допитливим слухачем. Недарма кажуть, що мозок морських ссавців нічим не поступасться людському.

Наприклад, я оповідаю, а він запитує:

– А який він на вигляд був?

– Хто?
– не можу втямити я, уриваючи свою гладеньку оповідку.

– Біблійний Змій.

– Єва прийняла його за людину. Змій тоді ходив на двох ногах, а не плазував. Хвацько розмовляв, а не шипів. А людей господь сотворив за своїм образом та подобою. Відтак, с ґрунтовні підстави припустити, що й Змій-Спокусник був копією самого Всевишнього. Тільки молодший... Зверни увагу. Левіафане: він і по раю вільно вештався!

– А звідки ж він узявся?

– Друже, від твоїх запитань упріти можна. Аж голова обертом йде! Звідки узявся велемовний і премудрий Змій, один господь знає, та нічого про це не написав...

– А може, це він - Виконавець Наказів господніх? Сказав господь: "Хай буде Світло!" і стало світло... Як ти, Іоно, гадаєш?

– Ой, краще помовч, Левіафане! А то й у тебе Всевишній відбере мову. І замовкнеш ти навіки, як нещасний біблійний Змій... Кому потрібні зайві теревені?

– Так воно ж цікаво...

– Йому, бачите, цікаво! Ха! Та мені лише за те, що я слухав тебе, охальника діянь господніх, строк ув'язнення збільшать на повну котушку! Замкни вуста - тьху!
– утробу - і намотуй на вус, що чорним по білому писано. Ясно? Мовчки слухай!

– Та я слухаю...

Я собі далі оповідаю, а він знову:

– А чому Всевишній одразу не вигнав з раю Адама і рву?

– Га?
– тупо вигукнув я, силкуючись осмислити нове капосне запитання.

– Сам подумай, Іоно, - вперто розтовкмачує мені Левіафан, - то він молодят голубить і сам ум модні строу шис, а то враз - виганяє! Навіщо було йому стільки часу з ними воловодитись? Адже вирок ухвалено наперед! і судовоу справи порушувати нема потреби... Карай - та й усе!

Аж тут приходжу до тями і викручуюсь, як вуж на пательні:

– А хто тобі сказав, що господь вигнав Адама з Євою за прелюбі діяння?

– Так усі пастирі кажуть!

– Усі пастирі кажуть... Усі невігласи брешуть! Як господь міг виганяти ух за милі любощі? Адже він сам наказав: "Любіться і розмножуйтеся". Второпав? А ті пастирі байдикують на заняттях з першооснов раювання, а потім патякають, як викінчені неуки. Чули дзвін, та не знають, де він...

– А за що ж вигнав?
– повертає на своє впертюх Левіафан.

Довелося натужити пам'ять і пригадати заліковий курс з допоміжних писань - апокрифів, що не увійшли до біблійного канону.

– Бо в раю було ще одне Древо, - притишеним голосом повідомив я.

– Яке?
– мов змовник, прошепотів і Левіафан.

– Древо Життя!
– наважився я прошелестіти безбарвним голосом.

– То й що з цього?

З усього було видно, що Левіафанові моє повідомлення про Древо Життя в новинку. Довелося пояснити докладніше:

– Хто покуштує плодів з цього Древа, здобуває безсмертя. А Єва вже добиралася до нього... Варто їй з Адамом було з'їсти хоч по одному плоду, як вони поробилися б всемогутніми, немов сам господь-бог! Навіть янголи вже не знали б, кому коритися. З тиранічною владою Наймудрішого було б покінчено назавжди! і ніякого Потопу не було б! Та й інших лих і знищень... Ось на цю безбожну диверсію у раю і замірявся штовхнути несвідомих молодят хитромудрий мерзотник Змій. Та господь вчасно викрив цю підступну змову приречених. Покарав усіх трьох! Особливо було непереливки Змієві... Та всю цю справу Всевишній розумно ховає в найсуворішій таємниці. Навіщо бентежити своїх рабів нездійсненними надіями й мріями?

Коротко кажучи, оповідалося про Адама та Єву довго.

Розповідаю Левіафанові, а сам пильно стежу, як він реагує. На початку оповідки (в її славословній частині) мій кит байдуже жував планктон. Та потім його зачепило. На фривольний гачок. Щодалі - гачок міцніше впинався. Левіафан навіть забув жувати. А потім так заслухався, що аж пащу роззявив.

Отут я й спостеріг, що Левіафан, захоплений біблійними баєчками, втратив усяку пильність, що ніяк не личить ні в'язниці, ані наглядачеві. Він навіть за курсом не стежив. Потроху ліниві хвилі прибили його аж до берега.

А я інтригуючим гласом кажу:

– Як дізнався про Древо господь...

Та й стрімголов кинувся через роззявлену китову пельку на берег.

– Ти куди?
– запізніло сполошився Левіафан.
– Тікати? Ану, гайда назад в утробу!

– Ні, друже Левіафане, не буде цього. Прощавай!

Тоді він почав канючити, мов жебрак нещасний:

– Повернися, Іоно, коли справді вважаєш себе моїм другом... Мене ж з роботи потурять... Скажуть: роззява... А в мене на шиї китиха чудо-юдо, малі китенята...

Ех, доведеться допомогти! Хоча б корисними в цій ситуації порадами...

– Який же ти роззява. Левіафане?
– примирливо кажу я.
– Та хто й насмілиться отаку нісенітницю верзти? Ти ж сам пречудове знаєш, що все - в руці божій. Значить, на мою втечу його воля була. Але про яку це втечу я кажу? Це було звільнення за божим промислом! Твій хазїян Посейдон все одно до пуття не добере, що сталося. Адже свідків нема! Окрім того, ніхто й досі не подбав про те, щоб завести у твоєму череві канцелярію з вхідною і вихідною документацією. Отже, виходить, що ти - непідзвітна адміністративна одиниця.