На Сiчi всi вiд раннього-рана прочували щось добре, радiсне.

Ось-ось, сьогоднi, наспiє якась добра вiстка про тих, що їх Сiч-мати у похiд вiдправила в далекий турецький свiт ширити славу християнського козацького низового лицарства…

З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила вiд нього жодна вiстка. Коли б похiд не повiвся, то вернув би хтось звiстити нещастя. Хiба ж усi не пропали.

Аж тої погiдної гарної днини рано почувся далеко внизу Днiпра гарматний пострiл, за ним другий, третiй. Iзгук гармат не вгавав, начеб здобували фортецю.

–  Гей, братики! Та це хiба нашi вертають.

Хтось побiг на дзвiницю i вдарив у дзвони. По Сiчi пролетiв блискавкою веселий гомiн: нашi вертають!

Усе заворушилося. Кожний кидав роботу i бiг на сiчовий вал. А дехто на радощах забувся i бiг з тим, що держав у руках: той - з сокирою, той - з молотом, цей - з рушницею. Сiчовi вали вкрились людьми, мов мурашками. Усi видивляли очi вниз Днiпра. Дехто повилазив на баню церкви.

Аж ось показалися на Днiпрi байдаки. Помiтили їх тi, що були на церковнiй банi.

–  Вертають, справдi вертають. Пливуть i турецькi галери…

Вони плили рядком одна за одною.

Козаки вигукували i викидали вгору шапками. Тепер вже нiхто не сумнiвався, що вертали з побiдою.

На валах стали стрiляти з гармат на привiтання.

Вийшов кошовий батько з булавою пiд бунчуками з старшиною, вийшов сiчовий пiп з процесiєю.

–  Слава нашим лицарям!

–  Побiда!
– гукали з байдакiв.
– Турки дiстали доброго чосу, що попам'ятають…

–  Де отаман?
– питали.

–  Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.

–  А Жук?

–  Полiг, сердега, царство йому небесне.

Надплили i галери. На помостi отамана маяв малиновий козацький прапор. Побiч нього стояв Сагайдачний iз старшиною. Тут стояла сiчова музика. Бринiли бандури, дзвонили решета, свистiли свистiлки.

–  Слава Сагайдачному!
– гукали з усiх сторiн. Коли трохи стишилося, заспiвав сiчовий пiп:

–  З нами Бог, розумiйте язици i покоряйтеся, яко з нами Бог.

Зараз пiдхопили пiсню дячки, а за ними увесь народ, познiмавши шапки. Козаки на байдаках хрестилися на церкву i дякували Богу, що їм щасливо дозволив вернутися. А вже турецькi бранцi впали на колiнки, хрестилися днiпровою водою i плакали з радощiв, що знову вернулися на яснi зорi, на чистi води, у край веселий.

Пiп благословив їх хрестом. Тодi стали припинати байдаки до повбиваних палiв, галери закинули якорi, i козацтво стало виходити на берег. Зароїлося народу, мов у муравейнику. Позбiгали з валiв i шукали знайомих. Повiтанням не було кiнця.

Був тут старий Жмайло. Вiн обнiмав Марка i Сагайдачного.

Сагайдачний пiшов прямо у церкву за попом, тут впав ниць перед тетраподом i дякував Богу. Залунала благодарственна пiсня за вiднесену побiду.

З церкви пiшов Сагайдачний до кошового з докладом про похiд. Старшина, слухаючи цього, не могла з дива вийти.

–  Так воно, панове отамання, - кiнчив Сагайдачний.
– Варна зруйнована, а Очакiв без суден… Тепер можна йти у морський похiд хоч би й зараз. Поперечних ланцюгiв теж немає…

Зараз по обiдi стали переносити здобичу з байдакiв у Сiч. За тим наглядав Жмайло. Гармати поскладано пiд майстернею. Iншу зброю, одежу, сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах, а грошi в мiшках зложено в домi кошового.

Сагайдачний був дуже знеможений. За той час вiн дуже змарнiв на лицi i висох. Вiн же увесь час походу мусив про все тямити.

Вiн зайшов у домiвку генерального обозного, поклавсь на лежанку i крiпко заснув. Потурнаковi порадив, щоб той по Сiчi не вештався, а держався його боку. Антошковi приказав пильнувати дверей i нiкого сюди не пускати.

Другої днини сонце вже стояло високо, як Сагайдачний прокинувся. Поперед усього вiн викупався в Днiпрi i перевдягся у празничну одежу, котру принiс йому Антошко з куреня.

На майданi проходжалося багато народу. Населення Сiчi побiльшилося шiстьма тисячами турецьких бранцiв. То був рiзноманiтний народ. Були тут переважно українцi: козаки, селяни i мiщани. Були ляхи, волохи, угри, серби i болгари. Усi вони дiлили однакову долю, носили однаке ярмо, тож покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького пекла. Тi три дiвчини, що втiкали з гарему варненського пашi, жили тепер таки на галерi, бо у Сiчi жiнкам не вiльно було жити. З ними було найбiльше клопоту, бо не було їх де примiстити. У степ годi було їх прогнати.

Остаточно Сагайдачний передав їх одному сiмейному козаковi-старшинi, що вертався у хутiр i згодився забрати їх до себе.

В домi кошового переночували i попаювали золото. Подiлено його на три частини. Одна йшла на сiчову церкву i майбутню школу, котру Сагайдачний настоював заснувати, одна - на сiчовий скарб, третя частина пiшла до подiлу мiж товаришiв, якi були у походi. Коли хто полiг iз сiмейних паланчиних товаришiв, то його пай передавали для сирiт. На тому знову настоював Сагайдачний.